Знаєш, буває й так…
Ніхто не чекав Тимура у цьому світі. Та він прийшов. Оголосив себе голосним криком, вимагав їжі, уваги, догляду. А мама… мама втекла, ледве переставляючи ноги, минуло лише два дні. Зникла кудись, не відчуваючи жодного звязку з крихіткою й не бажаючи тягаря відповідальності. Їй лиш дев’ятнадцять, найближча людина бабуся померла рік тому. Був хлопець, багато обіцяв, та кинув. Всі її кинули! Батьки в дитинстві, коли перевернувся авто, а бабуся, що так любила свою дівчинку, теж недавно пішла… Тато був із дитбудинку, а у мами були сестри, та вони давно у Іспанії з своїм батьком, її дідом, звязку з ним не було..
Якась кумедна історія, багато образ, злости, якихось поділів… Спочатку її це не цікавило, а потім, коли бабусі стало зовсім погано і вона потрапила до лікарні, було вже не до того.
Цього року вона мала закінчити технікум, одногрупники зараз пишуть дипломи, а вона… Та нічого, нічого. Сама якось впорається, але сама! А дитина це важко. Дуже важко! Майже неможливо. А їй й так само важко, як вони цього не розуміють? Ось і залишила свою крихітку, може, хто допоможе. Так, як колись татусеві. А вони все приходять, щось кажуть, а хто вони, чого невідомо. Та й хай собі… Ось трохи сил з’явиться, якось житиму далі…
А Тимуру потрібна мама не потім. Йому потрібна вона зараз, прямо зараз! Притулити щочико до маминої грудейки, посмоктати молочка, відчути биття її серденька…
Та немає маминого тепла, тому страшно й самотно. Плаче, хоче до мами. А його беруть завжди різні руки, чужі руки. Годують сумішшю, а це не мамине молоко, тому весь час болить і крутить маленький животик. Сон тривожний, в очікуванні… Бо навіть крізь нерозсудливий сон малюк міг би впізнати мамин голос. Та голоси лише чужі.
Малий Тимур умів чекати. Він чекав мамині руки, тепло її тіла, смак її молочка і, певно, молився своїм немовлячим богам усіма відчуттями і навіть своїм сопіллям.
І боги його почули. Головлікарка пологового відділу, Тамара Іванівна, жінка з добрячим серцем, не осуджувала юну матір, але й змиритися з тим, що такий милий крихітний янгол залишився без мами, не могла.
Вона використала всі звязки, дізналася про все мамине минуле, знайшла адресу діда мами й прадіда Тимура у далекій Іспанії, звязалась і довго розмовляла по відеозвязку. Розповіла йому про нещасну й самотню внучку, якій ніхто у світі не допомагає, і про крихітного хлопчика, що ще не почав жити, але вже нікому не потрібен.
Дід уже не міг їхати так далеко, зате приїхали обидві тітки, мами сестри. Хвора мама Тимура лежала вдома. У неї нестерпно боліли й горіли груди, молоко вже ледве зціджувалося, температура піднялася. Вона довго не могла зрозуміти, що взагалі відбувається, хто ці люди й чого вони хочуть. Лікарка з “швидкої” повернула юну матір до пологового. Там медсестри обережно, але рішуче, не звертаючи уваги на сльози й протести, зцідили молоко з палахкотячих грудів, збили температуру і принесли Тимура. Той уважно дивився на неї своїми оченятами, морщив носик і кривлявся. Чи впізнала вона сина? Звісно, впізнала. Взяла на руки. Значить, більше не відпустить.
А потім її виписали з пологового, дві голосні й балакучі тітки відвезли її з сином додому. Там якось сама з’явилася ліжечко, комод наповнився пелюшками й малюпатньою одіжжю… Тітки розмовляли з нею, годували знайомими макаронами з сиром, які називали пастою. Та не важливо, як вони щось називаю
Але найголовніше що в цій квартирі почали рости крихітне майбутнє, наповнене теплом родинного плеча та мудрістю жіночої підтримки.
І так може бути…
