Ми з дружиною прожили сімнадцять років, мені здавалось, що живемо добре, сваримось мало, вечеряємо завжди разом. Підростала донечка, ми вже шукали в який ВНЗ їй вступати, тому що залишився один рік учитися в школі.
І тут, як грім серед ясного неба, приходжу я з роботи, вечерею не пахне, а дружина збирає свої речі. Я в неї питаю, як це розуміти, а вона спокійно говорить, що йде від мене назавжди. Куди? Питаю
– Я покохала, і вагітна від другого, до нього і піду. Донечка залишиться з тобою, через те, що мій коханий не хоче бачити ніяких дітей, окрім свого майбутнього дитяти.
Розлучення було гучним, дружина тягла з дому все, що там було. Сварки не закінчувались, навіть квартиру намагалась відсудити, не зважаючи на те, що я залишаюсь із дочкою. В такому нервовому стані ми з донечкою прожили майже два місяці, поки колишня не залишила нас в покої. Донечка про свою матір навіть слухати не хотіла, не могла сприйняти, що мама від неї відмовилась.
Пройшли роки, ми звикли жити вдвох, донечка виучилась і працює, мене не кидає. Питаю, коли заміж, а вона відповідає, що ще не зустріла того єдиного. Одного разу я захворів і був дома на лікарняному, у двері подзвонили. На порозі стояла колишня дружина, а поряд з нею хлопчик років чотири. Вона була якась пом’ята, постаріла. Я хотів закрити двері, але щось змусило не робити так. Відступив, щоб зайшли до кімнати, запропонував пройти на кухню, поставив чайник, щоб попили чаю. Хлопчик спокійний, не вередував, сидів тихенько. Коли закипів чайник, сіли пити чай,
— розповідай, говорю їй.
Повідала свою історію. Після того, як розлучились, переїхала жити до Олега (так звали чоловіка, заради якого пішла з сім’ї). Жили добре, незабаром народився Дмитрик, ми мешкали у квартирі мами Олега, а вона жила на дачі. Добре було до тих пір, поки не сталася аварія, в якій загинув чоловік. А так, як вони не встигли зареєструвати шлюб, то його мама заявила, щоб забиралась із квартири, і те, що їхній онук буде на вулиці, не турбувало. Виходить, що окрім мене і нашої донечки, рідних у колишньої немає, і йти нікуди. Вигнати на вулицю з малим дитям я не зміг, але поставив умови, які вона повинна дотримувати.
По перше, щоб попросила вибачення в донечки. По друге, перше слово завжди буде моє. По третє, щоб поводила себе виховано, тому, що назад вороття не буде. Згідна з усіма правилами, розплакалась, а коли прийшла донечка з роботи, попросила пробачення. Надалі зажили спокійно, Дмитрика полюбили усією душею, і він також відповідав взаємністю.