Єдине й правильне рішення
Ганна Семенівна була жінкою суворою та неприступною. Життя не милувало її втрати, труднощі, самотність. У свої сорок девять років вона знайшла порятунок у турботі про кинутих тварин.
Про смерть матері їй повідомили, коли вона була на роботі. Дзвонила сусідка, яку Ганна сама просила наглядати за старою.
Ганнусю, твоєї мами більше нема Після обіду лягла відпочити і не прокинулась. Я вже викликала швидку, плакала у телефон сусідка.
Лиха не ходять поодинці
Поховавши матір, Ганна довго не могла звикнути, що більше не почує її голосу, не дзвонить їй що-вечора, не розповість про свій день. Раніше що-вихідного вона їхала до неї на трамваї всього чотири зупинки. Мати жила у двокімнатній хрущовці, батько пішов із сімї, коли Ганні було вісім.
Згодом біль затих. Квартиру переоформила на себе. У них із чоловіком була дача матір любила там проводити літо, копатися на грядках. Тому коли вони з сімєю приїжджали туди, Ганна могла відпочити: городик був у ідеальному стані.
Після смерті матері минуло два роки, коли нове лихо вдарило по ній. Одного вечора їй подзвонили з невідомого номера:
Ви Ганна Семенівна? Приїдьте на впізнання. Сталася аварія у машині були документи вашого чоловіка.
Як вона пережила смерть сина й чоловіка, розбитих у той страшний день, навіть собі не могла пояснити. Світ зник. Вона забула, як посміхатися. У думках була з ними, наче вони просто відїхали і ось-ось повернуться. Так і жила перший час.
Господи, допоможи Як жити далі, коли втрачено все? молилася вона в церкві, вдивляючись у лики святих на іконостасі. Моє життя одна суцільна темрява
Але одного разу, прокинувшись серед ночі, вона зрозуміла: треба збудувати притулок для бездомних тварин.
Бачу їх на вулиці, годую інколи але цього замало. Вони кинуті, вони потребують тепла. Мій чоловік і син любили тварин вони б підтримали.
Щоб зібрати кошти, вона продала мамину квартиру. Шукала спонсорів, обивала пороги чиновників, щоб отримати дозвіл на будівництво притулку за містом. Ганна була жінкою з характером і в цій справі знайшла порятунок від самотності. Робота захлиснула її, вона почала оживати.
Притулок запрацював. Ганна Семенівна стала його директоркою, знайшлися й однодумці. У вольєрах вже було чимало собак і котів. Про них дбали, лікували, годували. Олена молода дівчина, закохана в тварин працювала там із задоволенням.
Дивна відвідувачка
Одного ранку Олена щойно відчинила ворота, як побачила біля них сиву стару жінку з паличкою й потертою торбинкою. Років їй було за сімдесят, кожен крок давався з трудом, наче вона важила кожне слово, кожен рух.
Собаки галасували, побачивши гостю.
Добридень, доню, промовила стара. Чи можна подивитися на собачок?
Проходьте, бабусю, усміхнулася Олена.
Стара повільно йшла вздовж вольєрів, пильно дивлячись на кожну собаку. Ті, побачивши її, піднімалися на задні лапи, намагаючись привернути увагу. Мабуть, сподівалися, що хтось їх забере
Олена спостерігала, потім підійшла.
Вам допомогти? Як вас звати? Може, шукаєте певного песика? У нас є й коти, привітно додала вона.
Клавдія Клавдія Іванівна, відповіла та, не відриваючи очей від вольєрів, нахиляючись до них і щось бурмотячи під ніс.
Минуло півгодини, коли раптом Клавдія Іванівна зупинилася біля одного вольєра. У кутку сидів невеликий собака чорний із білою плямою на вуху. Він не підбігав до сітки, не виляв хвостом, сидів нерухомо.
Це Чорниш, зітхнула Олена.
Чому він такий? запитала бабуся.
Недавно у нас. Його збила машина Виглядає, боїться людей. З вольєру не виходить.
А можна я його заберу?
Олена подивилася на крихітну, немічну стару. Чорниш потребував догляду.
Давайте подумаємо. Завтра прийдете?
Прийду, пообіцяла бабуся і поволі пішла.
Як і обіцяла, наступного дня Клавдія Іванівна знову була в притулку. Олена вже чекала на неї.
Вибачте, ми поговорили з Ганною Семенівною Віддавати Чорниша вам не можемо. Вам буде важко за ним доглядати.
Розумію, тихо відповіла бабуся, повернулася й пішла.
Чорниш відчув доброту
Але наступного дня Клавдія Іванівна знову прийшла. Стала біля вольєра, щось шепотіла собаці. Так минув тиждень кожного дня вона приходила, говорила з Чорнишем, немов він розумів її.
Нарешті Ганна Семенівна не витримала:
Давай відкриємо вольєр. Може, він її прийме.
Бабуся увійшла всередину, погладила Чорниша і вперше за довгий час він підвівся й вийшов. Співробітники не вірили своїм очам: пес ішов поруч із старою, весело виляючи хвостом
