Нина стояла біля кухонної мийки, стиснувши в руці губку. Пальці тремтіли. Не від холодної води, а від люті. На плитці булькотіла вже підгоріла вівсянка, у спальні гудів телевізор, а в голові стрічкою миготіли запитання: «Дача? Зараз? Чому?»
…Чоловік пішов рано. По-англійськи. Просто хлопнув дверима, і дім знову занурився в тишу. Вона подумала: може, до машини вийшов чи по справах. Син вже прокнувся, потер очі, у піжамі поплентався до ванної.
Усе було нормально. Окрім одного: тато не повернувся.
— Григорію, ти зовсім з’їхав?! — спитала вона, коли нарешті додзвонилася.
— Ну, мама терміново попросила, — виправдовувався чоловік. — Ви поки йдіть, а я під’їду.
— Так. Терміново. Саме сьогодні. О восьмій ранку. Першого вересня, — голос Нини став холоднішим за айсберг, в який врізався «Титанік».
— Послухай, я все розумію… Але вона попросила. Ми швидко.
Нина мовчала. Бо якби вона сказала хоч слово, гребля її самоконтролю дала б тріщину. А істерика зранку — це не те, що має бачити першокласник. Замість слів вона просто перервала дзвінок.
Нехай це буде на їхньому сумлінні.
— Мам, а тато де? — син стояв у новій білій сорочці і сам застібав ґудзики.
Копався, хвилювався, але не скаржився.
— Бабусі терміново треба було поїхати на дачу. Тато відвіз її, — сказала Нина без прикрас і сарказму.
— А він потім приїде? — із надією спитав син.
— Не знаю, зайченя. Думаю, ні.
— А він знав, що в мене сьогодні свято?
Вони обговорювали це весь тиждень. Але син, мабуть, не міг зрозуміти такого вчинку з боку батька.
— Знав, — тихо відповіла Нина.
Хлопчик опустив погляд, мовчав. Сів за стіл і втопив очі в телефон. У вазі стояв букет, який він понесе до школи. Біля дверей — новий ранець із машинками. Усе готове до свята.
Окрім родини.
На лінійці син намагався триматися. Не посміхався, не плакав, лише міцніше стискав мамину руку, поки навкруги метушилися діти, бабусі, тата із камерами. У всіх навколо було свято життя.
Нина теж фотографувала його, намагалася підбадьорювати. У неї стояв ком у горлі, але вона посміхалася за двох. Може, навіть за троїх. Але цього було замало.
Коли старшокласник ніс на плечах дівчинку із бантиками і дзвіночком, прийшов перший лист від свекрухи: «Зроби побільше фото. І мені надішли. Хочу подивитися». Другий — за п’ятнадцять хвилин: «Скажи, щоб Марко мені помахав. Я подумки з вами!»
«Подумки з нами?» — Нина стиснула зуби. «Подумки» — це дуже зручно. Зовсім не треба напружуватися.
Нина не стала відповідати. Не тому, що боялася скандалу. Просто… їй було нічого говорити з цією людиною.
Після лінійки вони пішли в кафе, замовили морозиво і молочні коктейлі, потім прогулялися сквером. План був інший: тато мав відвезти їх у парк атракціонів. Але тато був на дачі. З капустою, а не з сином. Маршрут довелося змінити.
— Мам, можна я не відповідати, якщо бабуся подзвонить? — спитав син, коли в рюкзаку завибрирував телефон.
— Звичайно, — кивнула Нина. — Я б теж не відповідала.
Вона нічого не пояснювала. У цьому не було потреби. Син просто обняв її у відповідь, притулився так міцно, ніби хотів передати через обійми всю біль і образи.
Усередині щось закам’яніло. Тому коли чоловік подзвонив їй, вона не взяла трубку. Син — також.
Подружжя обмежилося коротким листуванням.
— Ти зараз як дитина. Підніми телефон. Мама ображається, — написав Нині чоловік.
— Твій син — теж, — відповіла вона.
— Марко образився?
— Так. Образився. Бо для нього сьогодні був важливий день. А ви вибрали картоплю. Копай далі.
Григорій з’явився ближче до дев’ятої. Увійшов тихо, навшпиньки, ніби боявся когось розбудити або, що ймовірніше, загострити і без того напружену атмосферу. Син уже спав. Нина сиділа у вітальні з книгою, але не читала. Не могла зосередитися на літерах. Просто тримала книгу як щит від чужої байдужості та власних тривожних думок.
— Може, завтра підемо кудись? Утрьох, — запропонував чоловік, сідаючи поруч. — У кіно чи в кафе. А то в нас усе роздріб.
Нина підняла брови і перевела погляд на чоловіка. Вона не зраділа його пропозиції, не поспішила піддакнути. Лише втомлено зітхнула.
— Думаєш, у стосунках усе як на роботі? Можна перенести терміни? Ти був потрібен синові сьогодні.
— Я ж не навмисне, — Григорій потер перенісся, намагаючись заспокоїтися. — Мама несподівано попросила, я не міг відмовити. Думав, швидко.
— Так. Тільки від твого «думав» Марку не легше. Він тебе чекав. До останнього. Поки всі не розійшлися.
— Ну не драматизуй… — пробурчав чоловік.Він мовчки відійшов до вікна й важко зітхнув, усвідомлюючи, наскільки далеко його вибір відіпхнув його від тих, кого він любив.
