Ви йдіть попереду, а я під’їду.
— Ти де?
— На дачі. Мама попросила відвезти.
На дачі. У той день, коли твій син вперше йде до школи…
Олена стояла біля кухонної раковини, стискаючи в руці губку. Пальці тремтіли. Не від холодної води, а від гніву. На плиті булькотіла вже підгоріла вівсянка, у спальні гудів телевізор, а в голові миготіли питання: «Дача? Зараз? Чому?»
Чоловік пішов рано. Мовчки. Просто хлопнув дверима, і дім знову потонув у тиші. Вона подумала: може, вийшов до машини чи по справі. Син вже прокинувся, потер очі, у піжамі поплентався до ванної.
Все було нормально. Крім одного: тато не повернувся.
— Іване, ти зовсім з’їхав?! — запитала вона, коли нарешті додзвонилася.
— Та мама терміново попросила, — виправдовувався чоловік. — Ви йдіть попереду, а я під’їду.
— Так. Терміново. Саме сьогодні. О восьмій ранку. Першого вересня, — голос Олени став холоднішим за той айсберг, в який врізався «Титанік».
— Слухай, я все розумію… Але вона попросила. Ми швидко.
Олена мовчала. Бо якби вона сказала хоч слово, гребля її самоконтролю дала б тріщину. А істерика зранку — це не те, що має бачити першокласник. Замість слів вона просто перервала дзвінок.
Нехай це буде на їхньому сумлінні.
— Мам, а тато де? — син стояв у новенькій білій сорочці і сам застібав ґудзики.
Возився, хвилювався, але не скаржився.
— Бабці терміново треба було на дачу. Тато відвіз її, — сказала Олена без прикрас і сарказму.
— А він потім приїде? — із надією запитав син.
— Не знаю, зайчику. Думаю, ні.
— А він знав, що в мене сьогодні свято?
Вони обговорювали це цілий тиждень. Але син, мабуть, не міг зрозуміти такого вчинку з боку батька.
— Знав, — тихо відповіла Олена.
Хлопчик опустив очі, мовчав. Сів за стіл і втопив погляд у телефон. У вазі стояв букет, який він понесе до школи. Коло дверей — новий ранець із машинками. Все готове до свята.
Крім родини.
На лінійці син намагався триматися. Не посміхувався, не плакав, лише міцніше стискав мамину руку, поки навкруги метушилися діти, бабусі, тата із камерами. У всіх навколо було свято життя.
Олена теж фотографувала його, намагалася підбадьорювати. У неї стояв ком у горлі, але вона посміхалася за двох. Може, навіть за трьох. Але цього було замало.
Коли старшокласник ніс на плечах дівчинку з бантами і дзвіночком, прийшов перший лист від свекрухи: «Зроби більше фото. І мені надішли. Хочу подивитися». Другий — через п’ятнадцять хвилин: «Скажи, щоб Максим мені помахав. Я з вами в думках!»
«В думках з нами?» — Олена стиснула зуби. «В думках» — це дуже зручно. Зовсім не треба напружуватися.
Олена не стала відповідати. Не тому, що боялася скандалу. Просто… їй було нічого сказати цій людині.
Після лінійки вони пішли в кав’ярню, замовили морозиво і молочні коктейлі, потім пройшлися сквером. План був інший: тато мав відвезти їх у парк атракціонів. Але тато був на дачі. Із картоплею, а не з сином. Маршрут довелося змінити.
— Мам, можна я не буду відповідати, якщо бабуся подзвонить? — запитав син, коли в рюкзаці завибрував телефон.
— Звичайно, — кивнула Олена. — Я теж не відповідала б.
Вона нічого не пояснювала. У цьому не було потреби. Син просто обійняв її у відповідь, притулився так міцно, ніби хотів передати через обійми весь біль і образи.
Щось закам’яніло всередині. Тому коли чоловік подзвонив їй, вона не підняла трубку. Син — теж.
Подружжя обмежилося коротким листуванням.
— Ти зараз як дитина. Підніми телефон. Мама ображається, — написав Олені чоловік.
— Твій син — теж, — відповіла вона.
—
