— Ви йдіть попереду, а я під’їду.
— Ти де?
— На дачі. Мама попросила відвезти.
На дачі. У день, коли твій син вперше йде до школи…
Марія стояла біля кухонної раковини, стискаючи в руці губку. Пальці тремтіли. Не від холодної води, а від люті. На плитці булькотіла вже пригоріла вівсянка, у спальні гудів телевізор, а в голові стрічкою миготіли запитання: «Дача? Зараз? Чому?»
…Чоловік пішов рано. По-англійськи. Просто хлопнув дверима, і дім знову поринув у тишу. Вона подумала: може, до машини вийшов чи по справах. Син уже прокинувся, потер очі, у піжамі пішов до ванної.
Все було нормально. Окрім одного: тато не повернувся.
— Андрію, ти зовсім з’їхав?! — спитала вона, коли нарешті додзвонилася.
— Ну, мама терміново попросила, — виправдовувався чоловік. — Ви поки йдіть, а я під’їду.
— Ага. Терміново. Саме сьогодні. О восьмій ранку. Першого вересня, — голос Марії став холоднішим за той айсберг, в який врізався «Титанік».
— Слухай, я все розумію… Але вона попросила. Ми швидко.
Марія промовчала. Бо якби вона сказала хоч слово, гребля її самоконтролю дала б тріщину. А істерика зранку — це не те, що має бачити першокласник. Замість слів вона просто відірвала дзвінок.
Нехай це буде на їхньому сумлінні.
— Мам, а тато де? — син стояв у новій білій сорочці й сам застібав ґудзики.
Возився, хвилювався, але не скаржився.
— Бабусі терміново треба було на дачу. Тато повіз її, — сказала Марія без прикрас і сарказму.
— А він потім приїде? — із надією спитав син.
— Не знаю, зайчику. Думаю, ні.
— А він знав, що у мене сьогодні свято?
Вони обговорювали це весь тиждень. Але син, мабуть, не міг зрозуміти такого вчинку з боку батька.
— Знав, — тихо відповіла Марія.
Хлопчик опустив очі, промовчав. Сів за стіл і втопився в телефоні. У вазі стояв букет, який він понесе до школи. Біля дверей — новий ранець із машинками. Все готове до свята.
Окрім родини.
На лінійці син намагався триматися. Не посміхався, не плакав, лише міцніше стискав мамину руку, поки навколо метушилися діти, бабусі, тата із камерами. У всіх навколо було свято життя.
Марія теж фотографувала його, намагалася підбадьорювати. У неї стояв ком у горлі, але вона посміхалася за двох. Може, навіть за трьох. Але цього було замало.
Коли старшокласник ніс на плечах дівчинку із бантами й дзвіночком, прийшов перший лист від свекрухи: «Зроби більше фото. І мені надішли. Хочу подивитися». Другий — через п’ятнадцять хвилин: «Скажи, щоб Іванко мені помахав. Я мислено з вами!»
«Мислено з нами?» — Марія стиснула зуби. «Мислено» — це дуже зручно. Зовсім не треба напружуватися.
Марія не відповіла. Не тому, що боялася скандалу. Просто… їй не було про що говорити з цим людиною.
Після лінійки вони пішли в кафе, замовили морозиво та молочні коктейлі, потім прогулялися сквером. План був інший: тато мав відвезти їх у парк атракціонів. Але тато був на дачі. Із капустою, а не з сином. Маршрут довелося змінити.
— Мам, можна я не буду відповідати, якщо бабуся подзвонить? — спитав син, коли в рюкзаці завибрував телефон.
— Звичайно, — кивнула Марія. — Я теж не відповідала б.
Вона нічого не пояснювала. У цьому не було потреби. Син просто обійняв її у відповідь, притулився так міцно, ніби хотів передати через обійми весь біль і образи.
Всередині щось скам’яніло. Тому коли чоловік подзвонив їй, вона не взяла трубку. Син — теж.
Подружжя обмежилося коротким листуванням.
— Ти зараз як дитина. Підніми телефон. Мама ображається, — написав Марії чоловік.
— Твій син — теж, — відповіла вона.
— Іванко образився?
— Так. Образився. Бо для нього сьогодні був важливий день. А ви вибрали картоплю. Копай далі.
Андрій з’явився ближче до дев’ятої. Увійшов тихо, навшпиньки, ніби боявся когось розбудити чи, що ймовірніше, загострити і без того напружену атмосферу. Син уже спав. Марія сиділа у вітальні з книгою, але не читала. Не могла зосередитися на літерах. Просто тримала книгу як щит від чужої байдужості та власних тривожних думок.
— Може, завтра підемо кудись? Утрьох, — запропонував чоловік, сідаючи поруч. — У кіно чи в кафе. А то у нас все роздільно.
Марія підняла брови й перевела погляд на чоловіка. Вона не зраділа його пропозиції, не поспішила підтакнути. Лише втомлено зітхнула.
— Думаєш, у стосунках все як на роботі? Можна перенести терміни? Ти був потрібний синові сьогодні.
— Я ж не спеціально, — Андрій потер перенісся, намагаючись заспокоїтися. — Мама несподівано попросила, я не міг відмовити. Думав, швидко.
— Угу. Тільки від твого «думавНічого не змінилося, але тепер вони знали – світло завжди буде там, де вони один для одного.
