Іди та не повертайся
Іди, чуеш? з тремтінням у голосі шепотів Михайло. Іди, і більше не повертайся! Ніколи.
Тремтячими руками хлопець відчепив важкий залізний ланцюг, потім потягнув Лесю до воріт і, розчинивши їх навстіж, намагався випхати її на дорогу.
А вона не могла зрозуміти, що відбувається.
Невже її справді виганяють? Але чому? Вона ж нічого поганого не зробила…
Іди, прошу тебе, повторював Михайло, обіймаючи собаку. Тобі тут залишатися не можна. Він наразі повернеться і…
У ту ж мить двері хати розчинились, і на ґанок, тримаючи сокиру, вивалився нетверезий Василь.
*****
Якби люди хоч на мить уявили, яким нелегким буває життя собак, які, не з власної волі, опинились на вулиці, напевне вони змінили б своє ставлення до них.
Хоча б дивились на них із жалем і співчуттям, а не з роздратуванням і відразою, як то часто буває.
Та звідки людям знати, які випробування випадають на долю наших чотирилапих друзів і через що їм доводиться пройти? Звідки їм знати?
Собаки ж не можуть розповісти про свої біди.
І поскаржитися не можуть. Всю свою біль вони зберігають у собі.
Проте я розповім вам одну історію. Історію любові, зради та вірності…
І почну я з того, що Леся виявилась непотрібною вже змалку.
Чим вона так не догодила своєму першому господарю невідомо.
Та щось не сподобалось. Може тим, що зявилася на світ?
Її господар не вигадав нічого кращого, як відвезти тоді ще двомісячне цуценя до найближчого села і…
…залишити при дорозі.
Так, просто залишити.
Навіть у село не завіз, хоча б там вона, може, знайшлася б для когось небайдужого.
А так поклав малечу на узбіччя й поїхав собі до міста.
А цією дорогою мчали і легкові автівки, й автобуси, й вантажівки. Одна невірна мить і цуценя могло опинитися під колесами.
Можливо, господар саме на це і сподівався.
І навіть якщо б її не збила машина, голод і спрага швидко б забрали її життя. Бо зовсім вона була маленька…
Та того дня їй неймовірно пощастило.
Безіменна ще тоді Леся натрапила на Михайла.
Завдяки цьому вона залишилась живою.
Сталося це тому, що в той день батько подарував Михайлу новенького велосипеда, і хлопець, якому якраз виповнилося чотирнадцять, поїхав «обкатувати» свою обновку.
Тільки за межі села не їдь! гукнула Ганна, коли син вискочив з подвіря, весело крутячись педалями. Чуєш мене, сину?
Добре, мамусю… вигукнув у відповідь Михайло. Все буде гаразд!
Проте за межі села він таки вибрався. Бо в селі вже роками дороги не ремонтували яма на ямі.
Не те що їздити, ходити незручно. Вночі й ноги можна підвернути.
А від села аж до траси місяць тому проклали свіжий асфальт, і Михайлові захотілось прокататись «з вітерцем».
До того ж, машин там зазвичай було небагато.
Вихідний же кожен вдома.
Коли хлопець вже розвертався на узліссі й майже доїхав до траси, то раптом помітив цуценя, яке бігало збоку в шаленій розгубленості.
То кинеться до машини, то в останню мить відстрибне. Страшно було дивитись на це.
«Що ж із ним діятись? І хто його тут залишив?» подумав Михайло і зліз із велосипеда.
Склавши двоколісного на траву, швидко підійшов до малечі.
*****
Мамо, тату, дивіться кого я знайшов! всміхаючись, промовив Михайло, заходячи у хату. Її хтось кинув просто на дорозі. Можна, я лишу її у нас? Вона така гарненька.
Михайле, ти ж за село виїжджав? обурилась Ганна. Я ж просила тебе!
Мамо, я тільки до траси, чесно-чесно. Он бачиш недаремно! Якби я цього цуценя не підібрав, воно б загинуло…
А ти? зітхнула Ганна. А про себе ти не думав, синку? Міг під машину потрапити. Дітям на дорозі строге табу. Особливо з велосипедом.
Мамо, я так більше не буду. А щеня можна лишити? Я про неї піклуватимусь, клянусь. Та й мріяв завжди… І в мене ж сьогодні день народження…
День народження! похитала головою Ганна. Та тебе ще й сварити замало за непослух.
Михайло міцніше пригорнув Лесю, боячись, що батьки заберуть у нього малечу.
Ганнусю, та не сварись, втрутився батько. Він був трохи напідпитку, тож і настрій відповідний. У нього ж не щодня день народження! І щеня гарне. Не якийсь там бродяга, а схоже на породисте. Двір сторожуватиме. Залиш, синку, свою собаку. Я не проти.
Ну якщо тато не проти, то і я згідна, усміхнулась Ганна, дивлячись на сина.
Ой, дякую! Ви найкращі батьки у світі!
Михайло був надзвичайно радий, що йому дозволили залишити цуценя.
У той же день він назвав її Лесею.
Спершу навіть подумав, що це хлопчик, але приглянувшись, зрозумів це дівчинка. Причому дуже добра й лагідна. Між Михайлом і Лесею одразу виник теплий звязок.
Відтоді хлопець забув про подарований велосипед і цілі дні проводив з пухнастою подругою.
Здавалося б щастя! Щеня врятовано, Михайло щасливий, маючи тепер собаку, про яку мріяв (хоч і потай, боячись, що строгий тато не дозволить).
Батьки теж тішились радістю сина.
Фінал казки? На жаль, ні…
Зле врешті сталося. Через пів року.
А починалося з того, що Василь, тато Михайла, втратив роботу і від відчаю почав пити.
Пив по-чорному. Усі заощадження на чорний день пропивав.
Жодні Ганніні прохання не діяли. Навпаки дратували.
Згодом навіть дружина стала дратувати. Василь змінився до невпізнання.
Чи то горілка, що вживалася літрами, зробила його іншим черствим, озлобленим, байдужим до всього…
Він навіть став піднімати руку на дружину.
З будь-якої дрібниці, а часом і без причини.
Немає в холодильнику закуски, дах тече, цигарки з подорожчанням винна була Ганна.
Даремно пояснювати він лише кричав:
Я? Я винен?
Але винний був тільки він.
Міг би знайти іншу роботу: у місті шофером чи навіть вантажником. Варіантів чимало.
Але працювати в місті не хотів. А в селі роботи, після закриття тракторної станції, не стало.
Ганнусю! Де ти горілку заховала?! зранку верещав Василь.
Ганна всіляко намагалась зупинити чоловіка, та безрезультатно.
Сказати йому наперекір слово скандал неминучий.
Коли ж горілку ховала без бійки рідко обходилось. Василь ставав ніби звір.
Ганна забороняла Михайлові втручатись. Щоб лиха не сталося йому, бо рука у Василя була важка.
У такі хвилини Михайло йшов до Лесі, гладив її по голівці, мовчки дивлячись на дім, де сварилися батьки.
А Леся завжди підтримувала: торкалась вологою мордочкою до його щік, солоних від сліз.
Одного разу під роздачу потрапив і сам Михайло. Ганна пішла до крамниці, а він…
…просто грав у дворі з Лесею. Василь покликав сина, міцно схопив за руку і вліпив добрячого ляпаса. Потім ще й ще…
Спершу Михайло мовчки терпів, та від болю закричав і спробував вирватись. Але батько тримав залізною хваткою.
Тут Леся завжди тиха та лагідна раптом з люттю загарчала на Василя. Так, що аж господар аж розгубився.
Михайло тим скористався й висмикнув руку. Далі…
…а далі зі словами: «Я тебе вб’ю!» батько почвалав до хати. Хлопець розумів, що той зараз повернеться з чимось важким. І що тепер робити?
Іди, чуєш? прошепотів Михайло крізь сльози. Іди, і більше не вертайся!
Розгублено відчепив ланцюг, потягнув Лесю до воріт, розчинив їх і спробував виштовхати її на дорогу.
Вона не могла зрозуміти…
Іди, благаю… повторив він, обіймаючи її. Тут тобі небезпечно, зараз повернеться тато і…
У цей момент двері хати розчинилися, і на ґанок із сокирою вийшов пяний Василь.
Міхась! гримнув розлючений голос. Михасю, навіщо ти собаку випустив? Хто тебе просив?!
Тату, не треба! прошепотів Михайло, відступаючи.
Він був такий наляканий, що ладен був прямо зараз утекти з Лесею, але…
…не міг покинути маму саму з цим страховиськом.
Не треба, ти чуєш? Не чіпай собаку, тату. Краще спати йди. На людину ж не схожий…
Ага! Не чіпати? Вона на мене гарчить! Я її годував і поїв, а вона… Зараз я з нею розберусь, а потім тобою займуся. Не годиться, щоб син перечив батькові! Нічого, навчишся шанувати старших.
Василь зробив крок уперед, спіткнувся, але втримався й швидко зійшов зі сходів.
Веди її сюди!
Васю, прошу, не треба… Вона ж маленька, ще цуценя! Змилуйся! закричала Ганна, яка в цю мить повернулася з магазину.
Не “васькай” тут. Ця шавка має запамятати, хто хазяїн! Михайле, веди її!
Зволікати не можна було.
Михайло швидко повернувся до Лесі, глянув їй у очі, поцілував у чорний вологий ніс і з силою штовхнув її на дорогу, крикнувши:
Іди! Швидко йди! Пробач нам, Лесю, це не твоя провина…
Ах ти ж! скаженів Василь. Але Леся востаннє поглянула на Михайла і побігла у бік лісу.
Це було єдине місце, де вона могла сховатись.
«Не вертайся, Лесю, інакше він тебе вбє!» кликав їй Михайло.
Що було далі Леся вже не побачила.
Сподівалась тільки, що з улюбленими людьми, заради яких вона й пішла, все буде добре.
*****
Від того часу пройшло…
…ні, не місяць, і навіть не рік.
Цілих сім років відтоді минуло. Сім довгих років Леся жила з надією на диво.
Думала й вірила, що зустріне ще Михайла.
Проте з кожним роком ця надія ставала все слабшою. Бо Михайла і Ганни давно вже не було у селі.
До рідного подвір’я вона навідалась лише через пів року після втечі в ліс. Рівно стільки вистачило терпіння. Але…
…обережно підійшла до воріт, які були трохи прочинені, штовхнула лапою, і вони відчинились. З іншого боку згарище. І жодної живої душі.
Ні Михайла, ні Ганни, ні Василя, якого Леся бачити й не хотіла.
Вона ще повернулася кілька разів, та так нікого й не застала. Проте чомусь відчувала: біда їх не спіткала. Просто поїхали кудись. Ось тільки куди і коли, вона не знала.
Та ясно розуміла, що навряд чи вони повернуться у село.
Бо нікуди повертатись не лишилось ні дому, ні родини…
Так і блукала Леся майже рік від села до села, ніде не затримуючись. Згодом її підібрав дідусь. Зустрілись вони на тій самій трасі біля старого села.
Прямо як у дитинстві…
Заблукала, чи що? усміхнувся сивий чоловік із довгою бородою. Хочеш до мене жити?
Леся погодилася, бо іншого виходу не мала.
А дідусь, хоч і любив пригубити, виявився добрим.
Годував її борщем, різноманітними кашами, давав цукрові кісточки. Не шкодував для неї гривень.
Ще й водив із собою на роботу був сторожем.
На кладовищі.
Спершу було Лесі моторошно, та згодом звикла.
І до Миколи Петровича теж звикла.
Він виявився доброю, хоч і самітною людиною. Коли випивав, не бушував, як Василь просто важко зітхав і ділився своїм болем: що дружина покинула, а дочка не визнає його через невдачі.
У такі хвилини Леся клалася біля нього, тулилась носом до його ноги і уважно слухала, розуміючи: так важливо іноді людині виговоритись.
Коли Микола Петрович замовкав, Леся згадувала щасливі дні.
Згадувала Ганну та Михайла. А от Василя намагалась стерти з памяті.
Одного дня, під час обходу кладовища, Леся натрапила на могилу Василя.
Спершу не повірила: людини давно нема, а вона… думає про нього, відчуває запах, настояний на ненависті та горілці.
Чого це ти стала? спитав Микола Петрович, побачивши, що собака не йде, а топчеться біля якоїсь могили. О, хто тут… Василь… Це, певно, той, що у своєму домі згорів…
Леся здивувалася.
Так, був такий у нашому селі… Дружина з сином поїхали до міста, і добре а він спивався і згинув. Дурна смерть. Кажуть, надто знущався з рідних. Може, так і треба. Та про покійних або добре, або нічого. Ходімо хай земля йому пухом.
Майже пять років прожила Леся з кладовищенським сторожем. Коли ж він помер, Леся знову залишилась сама.
Куди податись? Вона вже не мала вигляду цуценяти, ніхто її не прихистить.
Отож і вирішила лишитися на кладовищі. Дещо можна було знайти з їжі та й поміж могил спокійніше.
Вирішила сама для себе: тут дочекається свого краю. Бо іншого хазяїна їй не треба (Миколу Петровича вона не вважала господарем радше товаришем по нещастю).
І от, коли впав перший сніг, сталося те, чого Леся вже не чекала.
Того дня вона, як завжди, шукала щось на обід і почула людські голоси.
В неділю на цвинтарі люди рідкість. А тут аж два голоси: чоловічий і жіночий.
Причому стояли біля могили Василя.
Леся обережно підійшла ближче їй стало цікаво, хто міг згадати про того чоловіка.
От казав я тобі, Оксано, не їхати на могилу до батька. Що я тут забув? Я ж не можу його пробачити після усього, що він зробив, а ти кажеш маю За що? За те, що матір у могилу звів?
Мусиш, Михасику… Прости і відпусти з Богом. Скільки можна мучитись від нічних кошмарів? Як тільки пробачиш полегшає. Я впевнена. Яким би не був твій батько він твій батько. Як сниться часто це він спокою не знаходить…
Звідки ти знаєш?
Мені бабуся так казала. Пробач і всім менше болітиме. І тобі, і йому.
Гаразд. Може, ти права…
Михайло глянув на могилу, насупився, потім видихнув і промовив:
Пробачаю тебе, тату. За себе, й за маму, і за Лесю… Шкода, що через тебе я змушений був вигнати найкращого друга. Сподіваюсь, з нею все гаразд…
Тим часом Леся мовчки стояла позаду Михайла й… не вірила очам.
Це ж він! Її найдорожчий чоловік.
Минуло багато років він став дорослим, змужнів, та вона його впізнала відразу.
А цікаво, чи впізнає її Михайло?
І він, ніби відчувши погляд, рвучко обернувся і застиг.
Михасю, що з тобою? стривожено спитала Оксана. Що, мов привид побачив?
Не привид собака… задумливо відповів він.
Ну і що? На цвинтарі собак вистачає. Злякався, чи що?
Здається… я її вже бачив… Чекай, це ж
Михайло наблизився на кілька кроків. Зупинився, розгубився, придивляючись.
Леся тихо махнула хвостом.
І теж підійшла ближче. А тоді, не витримавши, обоє кинулися один до одного.
Оксана й оком не встигла моргнути, як Михайло вже стояв на колінах, обіймаючи свою собаку, яку бачив востаннє сім років тому. А Леся, обійнявши його за плечі, обливалась по щоках та носі.
Збулася її найзаповітніша мрія. Нарешті вона зустріла людину, на яку чекала всі ці роки.
*****
Михайло, звісно, забрав Лесю з собою. Вона охоче подружилась з його дівчиною.
І стали жити всі разом.
Спочатку утрьох. Потім у чотирьох (якось Леся знайшла на вулиці кошеня і спільно вирішили взяти його додому), а там і в пятьох у двокімнатній квартирі зявився малюк на імя Нікіта.
Ще за якийсь час Михайло відновив сільську хату, і тепер щороку вони усією сімєю їздили відпочивати у село.
Попри всі випробування, через які довелося пройти Лесі та Михайлові, ихня вірність і любов перемогли.
Бо у житті завжди важливо прощати, не тримати зла на тих, хто завдав болю, і вірити: добро та відданість неодмінно повертаються сторицею.
