“З нею ти першою зустрівся, то й іди за нею,” – сказав Олесь псу. – “Я буду сумувати.”
Електричка зменшувала швидкість. У вагоні люди вже вишикувались до виходу. За вікном повільно промайнули постаті на платформі під яскравими ліхтарями. Зрештою, потяг здригнувся й зупинився. Двері з рипінням розчинилися, і пасажири, обвішані сумками, висипали на запльовану тисячами ніг платформу маленької станції під Києвом.
Люди спускались зі сходів, розмовляючи та розминаючи ноги. Олесь вийшов останнім. Ніхто його не чекав. Він і сам не поспішав до своєї оселі – квартири, яку знімав, лише щоб переночувати.
Півроку тому він розлучився з дружиною, залишивши їй і маленькій доньці квартиру, а сам перебрався в дешевше житло на околиці.
Якось познайомився з дівчиною, побачились кілька разів, потім розійшлися. Але через три місяці вона несподівано з’явилась з округлим животом і сказала, що вагітна. Він запропонував оформити шлюб. Чотири місяці потому народилася здорова дівчинка.
Зі слізьми дружина зізналась, що до нього зустрічалася з іншим, який кинув її, дізнавшись про вагітність. А тут трапився він, Олесь. Їй нікуди було йти, і він не вигнав її. Пішов сам, подав на розлучення.
Тепер він працював майже без вихідних, заробляючи на нове житло. Знайомий зібрав бригаду й запросив Олеся – робили ремонти в будинках та квартирах.
Повільно він підійшов до сходів, освітлених ліхтарем. Внизу сидів рудий пес. Він подивився на Олеся, а потім – на платформу.
“Там нікого вже немає. Господар не приїхав? Може, на останній електричці буде,” – промовив Олесь і пішов далі.
За кілька кроків він озирнувся. Пес піднявся на платформу, наче когось шукав. Загула електричка, що відходила. Пес заскиглив, провівши її поглядом, потім спустився й підбіг до Олеся, сів навпроти, пильно йому в очі.
“Що виріш”А може, він цілу нашу історію знав наперед,” – подумав Олесь, дивлячись, як пес радісно біжить попереду, ніби показуючи їм дорогу до нового життя.
