Сниться мені дивний, наче з піску сплетений сон. Людські долі — ніби пташині крила: хтось знаходить свою єдиність одразу, а хтось — лише після розбитих сердець і розчарувань.
Ярослав був із тих других. З майбутньою дружиною він зустрівся ще в університеті. Лагідна й сором’язлива Марічка приїхала з невеличкого містечка на Житомирщині. Одразу сподобалась хлопцю. Сам він був звичайним, нічим не визначався. Дівчина довго не відповідала йому взаємністю.
Та на останньому курсі, коли багато студентів вже знайшли своїх половинок, а деякі навіть обзавелися дітьми, Марічка раптом звернула увагу на Ярослава. Він був на сьомому небі від щастя й, звісно, незабаром зробив їй пропозицію. На його радість, вона погодилась.
Мати Ярослава розуміла: дівчині не хочеться повертатися в глушину. Шлюб із сином давав їй прописку у великому обласному центрі, велику квартиру в центрі й гарну роботу. Але, бачачи синове щастя, вирішила не руйнувати його ілюзій.
Вінчання відбулося одразу після дипломів. У заміському ресторані зібралася юрба — переважно студентська братія. Лише батьки нареченої не приїхали.
Марічка пояснила, що батько тяжко хворий, прикутий до ліжка, а мати не може його покинути. На подальші розпитування відповідала стисло. Очі її темніли, а на віях тремтіли сльози. Батьки Ярослава вирішили не турбувати її. Дівчина страждає, їй і так важко. Від допомоги Марічка теж відмовлялась.
— Куди тільки мати батька не возила. Ніхто не зміг допомогти, — при цих словах її погляд став глибоким, як ніч.
Батьки Ярослава намагалися замінити їй рідних. Жили всі разом, мирно й щасливо. Марічка незабаром завагітніла. На роботу не влаштовувалась — грошей вистачало, а там і друга дитина могла з’явитись. Через дев’ять місяців народився хлопчик. Батьки наполігли, щоб назвали його на честь діда Марічки — Богданом.
Друга вагітність настала лише через вісім років. До того часу вони з Ярославом вже мали свою оселю. Пологи були важкими, передчасними. Народилась крихітна, слабенька дівочка. Назвали Олесею, на честь матері Ярослава.
Ні батько, ні мати Марічки так і не побачили онуків. Через рік після народження Богдана помер батько. Мати пережила його лише на півроку.
Коли Олеся пішла до школи, Марічка захотіла працювати. Набридло сидіти вдома. Звісно, за фахом її вже ніде не брали — знання вивітрились, досвіду не було.
Батьки Ярослава знайшли їй місце у великій компанії — помічницею директора, а простіше кажучи, секретаркою.
Тепер вона багато часу проводила у спортзалі. Почала вдягатися стильно, краситися. Виглядала бізнес-леді, а не домашньою клушею. Друзі й колеги докоряли Ярославу: «Таку красуню дружину вдома тримав, нікому не показував!»
Марічка забула про дітей. Богдан закінчував школу, збирався до інституту, скоро жив би своїм життям. Олеся ж майже завжди була у бабусі з дідусем. Ті її нещадно баловали, компенсуючи відсутність матері.
Дедалі частіше Ярослав чув від дружини докори: «Не доглядаєш за собою, живіт відростив, записуйся до залу, підкачуй м’язи». І все частіше вона ставила йому за приклад свого начальника, який старший за Ярослава, а виглядає на тридцять.
Ярослав одразу зрозумів, до чого йде. Одного разу він вирішив заїхати до дружини на роботу. Знайшов привід: у батька ювілей, треба купити щось незвичайне, треба порадитись із дружиною. Не при батьках же обговорювати.
Увійшов до приймальні — а там нікого. Постукав у двері директора. Не дочекавшись відповіді, увійшов. Кабінет був пустим, але збоку помітив ще одні двері. Підійшовши, почув характерні зітхання, які не залишали сумнівів.
Не роздумуючи, відчинив. Його сором’язлива Марічка, із задраною спідницею, сиділа верхи на розвалившомуся на дивані директорі зі спущеними штанами. Він упізнав її одразу — адже прожили разом сімнадцять років.
Ярослав стояв, наче вкопаний, потім закрив двері й пішов. Занадто несподівано, занадто нереально. Навіть не знав, чому не накинувся, не відтягнув дружину, не вдарив того пихатого начальника.
Марічка повернулась додому, ніби нічого не сталося, усміхаючись, як задовжена кішка. Тепер усе зрозуміло. Ось чому вони не спали разом останнім часом — вона посилалась на втому, головний біль, завжди знаходила причину. А вся справа була в тому, що вона втомлювалась, пестячи директора. Отака скромниця.
Ярослав сказав дружині, що все знає, бачив на власні очі, і відпиратись безглуздо. Марічка швидко подолала переляк.
— Що ж, якщо ти все знаєш… Навіть краще, — легко відповіла вона. — Я йду від тебе.
— А діти?
— Богдан дорослий, незабаром одружиться. А Олеся нехай сама вирішує.
І Олеся не довго думала: з новим чоловіком матері жити не хотіла. З батьком теж не залишиться — раптом з’явиться мачуха… А от бабуся з дідусем — балують, жити з ними і вигідно, і зручно.
На тому й вирішили. І залишиА через роки, коли Олеся, вже доросла й зневірена, сама опинилася перед обманом власної дитини, вона згадала батькові очі — ті самі, що дивилися на неї з болем у той день, коли вона взяла гроші й зникла.
