Ось адаптована історія:
Долі у людей різні. Одним пощастить зустріти єдине кохання змалку. Інші знаходять його, пройшовши крізь зради, розлучення, вже втративши надію на щастя.
Юрій був з таких. З майбутньою дружиною він познайомився ще в університеті. Гарненька й скромна Оксана приїхала з невеликого провінційного містечка. Вона відразу сподобалась Юрі. Сам він був звичайним хлопцем без особливих прикмет. Оксана довго не відповідала йому взаємністю.
Але на останньому курсі, коли багато студентів знайшли свої половинки, а деякі встигли завести не лише сім’ю, а й дітей, Оксана раптом звернула увагу на Юрія. Він був на сьомому небі від щастя й, звісно, незабаром зробив їй пропозицію. На його радість вона погодилась.
Мати Юрія розуміла, що дівчині не хочеться повертатися в провінцію. Шлюб із сином давав їй прописку у великому обласному центрі, велику квартиру в центрі Києва та гарну роботу. Але, бачачи, як син щасливий, вирішила не руйнувати його ілюзій.
Весілля відгуляли одразу після дипломів. У заміському ресторані зібралась купа народу — переважно студентська братія. Тільки батьки нареченої не приїхали.
Оксана пояснила, що батько хворий, прикутий до ліжка, а мати не може його покинути. На подальші розпити вона відповідала неохоче. Її обличчя похмуріло, на віях дрижали сльози. Батьки Юрія вирішили не турбувати її зайвими розпитами. Від допомоги Оксана теж відмовлялась:
“Куди тільки мама не возила тата. Ніхто не зміг йому допомогти”, — і в її очах засілилася пісня.
Юрієві батьки всячно намагались замінити Оксані рідних. Загалом жили всі разом дружно. Оксана майже відразу завагітніла. На роботу не влаштовувалась — грошей вистачало, та й скоро у декрет. А там, дивись, і друга дитина підійде. Через дев’ять місяців Оксана народила хлопчика. Батьки наполягли, щоб назвали його на честь діда Оксани — Тарасом.
Другу дитину Оксана народила лише через вісім років. За цей час вони з Юрієм купили власну квартиру. Пологи були важкими, передчасними. Народилась крихітна слабенька дівчинка. Назвали її Соломією, на честь мами Юрія.
Ні батько, ні мати Оксани так і не побачили онуків. Через рік після народження Тараса помер батько. Мати пережила його всього на вісім місяців.
Коли Соломія пішла до школи, Оксана захотіла працювати. Набридло сидіти вдома. Звісно, за фахом вже нікуди було влаштовуватись — знання втратились, досвіду не було, вона жодного дня не працювала.
Батьки Юрія напружили всіх знайомих, і Оксану влаштували у велику компанію помічницею директора, а простіше — секретаркою.
Тепер вона багато часу проводила у фітнес-клубі. Почала стильно одягатись, фарбуватись. Виглядала бізнес-леді, а не домогосподаркою. Друзі й колеги дорікали Юрію, що таку красуню дружину тримав у тіні.
Оксана забула про дітей. Тарас закінчував школу, збирався вступати до університету — скоро житиме самостійно. Донька Соломія майже весь час проводила у бабусі з дідусем. Ті її без міри балували, компенсуючи відсутність матері.
Все частіше Юрій чув від дружини докори. Мовляв, за собою не доглядає, живіт виріс, треба записатись у клуб, підтягнути м’язи. І все частіше вона ставила йому за приклад свого директора, який старший за Юрія, а виглядає на тридцять.
Юрій одразу зрозумів, до чого йде. Одного разу він вирішив заїхати до дружини на роботу. Й знайшов привід — у батька скоро ювілей, треба купити щось незвичайне в подарунок, порадитись із дружиною. Не при батьках же обговорювати.
Увійшов у приймальню — нікого. Юрій постукав у двері директора. Не дочекавшись відповіді, увійшов. Оглянув порожній кабінет і помітив ще одні двері. Підійшовши, почув характерні зітхання, які не залишали сумнівів, що там відбувається.
Не роздумуючи, Юрій відчинив двері. Його скромниця Оксана із задраною до пояса спідницею сиділа верхом на розвалившомуся на дивані директорі зі спущеними штанами. Він одразу впізнав її навіть зі спини — адже вони прожили разом сімнадцять років.
Юрій стояв як укопаний, подивився, потім закрив двері й пішов. Це було занадто несподівано, нереально. Він і сам не знав, чому не накинувся, не зірвав дружину з директора, не вдарив того по самовдоволеному обличчю.
Оксана прийшла додому, ніби нічого не сталося, усміхнена, як сита кішка. Тепер усе зрозуміло. Ось чому вони не спали разом останнім часом. Оксана посилалась на втому, головний біль — завжди знаходила причину відмовити чоловікові. А справа, виявляється, була в тому, що втомлювалася, задовольняючи директора. Ось така скромниця.
Юрій сказав дружині, що все знає, бачив власними очима й відпиратись марно. Оксана швидко подолала переживання й спокійно відповіла:
“Що ж, якщо ти все знаєш… То навіть краще. Я йду від тебе.”
“А діти?”
“Т”Тарас уже дорослий, незабаром й своя сім’я буде, а Соломія нехай сама вирішує, з ким жити,” — відповіла Оксана, і з цими словами вона вийшла з їхнього спільного життя, залишивши Юрія наодинці зі складним вибором і гіркою правдою.
