**Міраж**
За вечерею батько раз-по-раз кидав на сина невдоволені погляди. Богдан здогадався — мама розповіла йому, що після школи він збирається вступати до київського університету.
Батько різко відсунув порожню тарілку і вп’явся в сина очима. «Зараз щось буде», — подумав Богдан. Йому хотілося провалитися крізь підлогу або стати невидимкою. Під сердитим поглядом батька картопля в горлі застрягла — не ковтнути, не виплюнути.
Врятувала мама. Вона відволікла чоловіка, поставила перед ним глечик з чаєм, підсунула вазочку з печивом.
— Дякую, мамо, я наївся. Чай потім вип’ю, — сказав Богдан, підводячись із-за столу.
— А ну сідай! — гримнув на нього батько.
Богдан знав, що з батьком краще не сперечатися, тому послухався.
— Мені уроки треба… — почав він.
— Встигнеш. Мати сказала, ти до Київа збираєшся. Чим тобі тут погано? Ми тебе виростили, думали, на старість помічник буде, а ти втекти вирішив?
— Я не втікаю… — пробурмотів Богдан.
— Ще й відбріхуєшся. Що там, медом намазано, у Києві?
— Там більше можливостей зробити кар’єру. Я хочу стати архітектором, а тут немає такого факультету, — Богдан теж підвищив голос.
— Іване, пускай їде, вчителі його хвалять, — заспокійливо промовила мама, кладучи руку на плече чоловіку.
— У нас немає грошей, щоб оплачувати твоє навчання. Там усе за гроші, а тут безкоштовно. Відчуваєш різницю? — заходився батько.
— Я вступлю на бюджет, — вперто сказав Богдан. — Я все одно поїду.
— Іване, заспокойся, не завтра ж він їде, попереду ще іспити. Іди, сину, роби уроки. — Мама знаково глянула на двері. Богданові не треба було повторювати двічі — він миттєво вийшов із кухні.
— Годі йому потакати! Виростили на свою голову. На старості склянки води не буде кому подати…
Богдан застиг біля дверей у своїй кімнаті, слухаючи, тримаючись за ручку.
— Заспокойся. Рано про старость заговорив. Київ поруч, всього три години на електричці, приїжджатиме…
Батько щось невиразно буркнув.
— Пий чай, а то охолоне. Підсолодити? — спитала мама.
— Та годі вже, наче з дитиною… Я сам… — роздратовано відповів батько.
Здавалося, буря минула. Богдан замкнувся у кімнаті. Серце співало в грудях. Кінець березня, попереду ще два місяці навчання, іспити, але це неважливо. Головне — він поїде до Києва, на нього чекає цікаве життя, сотні можливостей. Він обов’язково досягне всього…
Після випускного Богдан з мамою поїхали до столиці подавати документи. Двоюрідна сестра мами, некрасива, самотня жінка, зустріла їх непривітно. Покритикувала, що всі їдуть до Києва, а він не резиновий…
— Ну що ж, хай живе. Мені веселіше буде. Тільки у мене тиск, погано сплю. Пізно не приходи, нікого до хати не водь. Сніданок приготую, вечерею поділюся, а вдень сам годуйся, де хочеш, — роз’яснювала правила тітка.
Мама лише кивала головою.
— А скільки візьмеш за проживання? — обережно спитала вона, сподіваючись, що тітка відмовить або образиться. Яка ж плата між родичами? Але не тут-то було.
— Сама розумієш, це Київ, а не ваше… — тітка знизала тонкі губи. — Тут життя дороге. Тож не осудь… — і назвала астрономічну за мірками їхнього містечка суму.
Мама ахнула, переглянулася з сином.
— Мам, я краще в гуртожиток…
— Та що ти, сину. Яка там навчанМама лише зітхнула глибоко і сказала: “Не хвилюйся, сину, ми знайдемо спосіб”.
