— Рідненька моя, бідолашна дитино… — шепотіла крізь сльози Оксана, притискаючи до грудей новонароджену донечку. — Я вже знаю, яку жіночу долю приготувало тобі життя…
Малина жадібно тягнулася до материної груді, інколи морщачись — сльози падали їй на щічки, але голод був сильніший. Оксана навіть не помічала цього — її душу роздирали спогади, тривоги та проклятий родинний знак самотності.
До палати увійшла медсестра в білому халаті й суворо глянула на новоприбулу матір.
— Знову сльози розливаєте? Дитину ще втопите в них. Що сталося? Дівчинка здорова, молока у вас повно, а ви сидите, ніби на поминках. Годі плакати — радійте.
Оксана зринула, наче тільки зараз отямилася. Посміхнулася незрозуміло кому — дитині чи медсестрі — і тихо промовила:
— Я рада, справді… Та боюся, що й вона повторить долю всіх жінок у нашім роді. Всі ми народжували без чоловіків, усі — самотні. Сподівалася, якщо хлопчик народиться, то хоча б на ньому цей порочний колір перерветься… А знову дівчинка…
— Сама бачиш, яка ти гарна мати, — м’якше сказала медсестра. — Тільки не навішуй своїй крихітці родинні прокльони. Як кличкою назвеш — так і житиме. Ви вже вирішили, як її звуть?
Оксана понуро опустила очі:
— Мама з бабусею наполягають — Марійка. У нас усі — Марічки, Марусі, Мані… А я нещодавно прочитала, що це ім’я може означати ще й «покинута». Не хочу. Назву її Яринкою. Нехай буде Яринка. Нехай хоча б у неї життя буде іншим…
— От і добре, — кивнула медсестра. — Радість — вона і в імені, і в серці.
Яринка виросла справжньою козачкою. Як і казала та медсестра — сильна, рішуча, впевнена. У школі — перша, у класі — ватажок. Та її зовнішність була далекою від бабусиних уявлень про «дівчину на весілля» — широкі плечі, вузькі стегна, хода й повади хлопця. Дружила переважно з хлопчаками, носила джинси та кеди.
— Яринко, ну ж ти не хлопець! — нарікала бабуся Парасковія. — Он у шафі сукні — цілий вітрильник. А ти все в тенісках. Де жіночність, де коса до пояса?
— Та годі вже! — махала рукою Ярина. — Головне — кого я виберу, а не хто вибере мене.
— Лиш би не обпалилася від своєї впевненості, — шепотіла Оксана, — життя ж не завжди слухається наших бажань.
І от, у випускному класі, Ярина закохалася. В кого б ви подумали? У тихого, сором’язливого ботаніка Петра з паралельного. На шкільній дискотеці він ховався біля стіни, і вираз обличчя говорив: «я тут випадково». Ярина підійшла, взяла його за руку й запросила на танець. Йому нічого не лишалося, як погодитися. З того дня вони були нерозлучні.
Після школи вступили разом до університету, а на третьому курсі Ярина, не чекаючи натяків, сама зробила пропозицію.
— Ну скільки можна зустрічатися? — сказала вона Петрові. — Час уже й честь знати — треба одружитися.
Петро був щасливий. Він звик, що Ярина вирішує, а він погоджується. Його батьки були в захваті, як і Оксанина родина — якщо хто й міг розірвати родову самотність, то це Яриночка.
На п’ятому курсі народився син. Ярина пішла у декрет, а Петрові запропонували залишитися в університеті викладачем. Усе йшло ідеально… доки Ярина не відчула зміни.
Чоловік став затримуватися, похмурнішав, віддалився. А одного разу взагалі перестав говорити — ні про студентів, ні про дисертацію. І все частіше посилався на втому. Ярина все зрозуміла. І вирішила діяти.
Секретарка декана — давня подруга — прошепотіла: у Петрика роман із Зіною Поляковою, блідою студенткою, яку в університеті кликали «книжковим черв’яком». Ярина не роздумувала. Зустріла Зіну біля гуртожитку, дала пару ляпасів на очах у всіх — і та, з вирваною косичкою, зникла з поля зору.
З Петром розмова була короткою — спочатку синці під оком, потім другий.
— Я… просто хотів допомогти… як ти мені колись, — бурмотів він, сидячи на підлозі.
— Якщо ще комусь «допомагатимеш», — процідила Ярина, — я тобі дещо відріжу. І не пожалію.
З того дня Петро ходив по ниточці. Більше він не ризикував — знав: із Яриною жарти погано скінчуються. Її бідна донечка, якій у пологовому пророкували сумну жіночу долю, змогла не лише розірвати ланцюг самотності, а й побудувати родину, де сама стала центром — опорою, захисницею і… Радістю.
Бо справжня сила — не у підкоренні інших, а у вмінні обирати свій шлях і йти по ньому без страху.
