— Рідненька моя, бідна дитино… — шепотіла крізь сльози Ганна, пригортаючи до грудей свою новонароджену доньку. — Я вже знаю, яку жіночу долю тобі приготувало життя…
Малютка з апетитом тягнулася до маминої груди, іноді кривлячись — сльози капали їй на щічки, але голод перемагав. Ганна навіть не помічала цього — її душу розривали спогади, тривоги та проклята родинна печать самотності.
До палати увійшла медсестра у білому халаті й суворо глянула на свіжоспіву матір.
— Знову сльози розводите? Ще й дитину в них втопите. Що трапилося? Дівчинка здорова, ти молоком переповнена, а сама сидиш, ніби на поминках. Годі сльози лити — радій.
Ганна здригнулася, ніби тільки-но отямилася. Посміхнулась неясно кому — дитині чи медсестрі — і тихо промовила:
— Я радію, чесно… Просто боюся, що й вона повторить долю всіх жінок у нашій родині. Всі ми народжували без чоловіків, усі — самотні. Я сподівалася, якщо хлопчик народиться, то хоча б на ньому цей порочний колір перерветься… А знову дівчинка…
— Бачиш сама, добра ти мати, — трохи м’якше сказала медсестра. — Тільки не вішай на свою крихітку родинне прокляття. Як кличкою кликнеш — так і житиме. Ти вже придумала їй ім’я?
Ганна опустила очі:
— Мама з бабусею наполягають — Марічка. У нас усі — Марічки, Марусі, Мані… А я недавно прочитала, що це ім’я ще може означати «відкинута». Не хочу. Назву її Соломією. Нехай буде Соня. Нехай хоча б у неї життя буде іншим…
— Ось і добре, — кивнула медсестра. — Соломія — і в імені, і в сердці.
Соня росла справжньою богатиркою. Як і казала та медсестра — сильна, рішуча, впевнена. У школі — найкраща, у класі — лідер. Хоч і зовнішність її була далекою від бабусиних уявлень про «дівчину на відданні» — широкі плечі, вузькі стегна, хода й повади хлопця. Товаришувала переважно з хлопцями, носила штани та кеди.
— Соню, ну ж ти не парубок! — нарікала бабуся Параска. — Он у тебе в шафі справжній вітрина суконь. А ти все футболки та джинси. Де жіночність? Де коса до пояса?
— Та годі вже чіплятися! — махала рукою Соня. — Головне — кого я оберу, а не хто мене вибере.
— Тільки не згоріла, внучко, від своєї впевненості, — шепотіла Ганна, — життя ж не завжди підкоряється нашим бажанням.
І ось, у випускному класі, Соня закохалася. У кого б ви думали? У тихого, сором’язливого ботаника Тарасика з паралельного. На шкільній дискотеці він ховався біля стіни, і всім виглядом казав: «я тут випадково». Соня підійшла, взяла його за руку й запросила на танець. Йому нічого не залишалося, як погодитися. З того дня вони були нерозлучні.
Після школи вступили разом до університету, а на третьому курсі Соня, не чекаючи натяків, сама зробила пропозицію.
— Ну скільки можна зустрічатися? — сказала вона Тарасикові. — Пора й честь знати — одружуватися треба.
Тарасик був щасливий. Він звик, що Соня вирішує, а він погоджується. Його батьки були в захваті, як і родина Ганни — якщо хто й міг розірвати родинну самотність, то це ж Сонька.
На п’ятому курсі народився син. Соня пішла у декрет, а Тарасикові запропонували залишитися в університеті викладачем. Усе йшло ідеально… поки Соня не відчула зміни.
Чоловік став затримуватися, похмурішати, віддалятися. А одного разу взагалі перестав говорити — ні про студентів, ні про дисертацію. І все частіше посилався на втому. Соня все зрозуміла. І вирішила діяти.
Секретарка декана — давня подруга — шепнула: у Тарасика роман із Галинкою Парасюк, блідою студенткою, яку в універі кликали «інфузорією в окулярах». Соня не роздумувала. Зустріла Галинку біля гуртожитку, вдарила пару разів на очах у всіх — і та, з вирваним пучком, зникла з горизонту.
Розмова з Тарасиком була короткою — один фінгал, потім другий.
— Я… просто хотів допомогти… як тоді ти мені, — лепотів він, сидячи на підлозі.
— Якщо ще комусь «допомагатимеш», — промовила Соня, — я тобі дещо відріжу. І не пошкодую.
Відтоді Тарасик ходив по ниточці. Більше не ризикував — знав: із Сонькою жарти погано. Її бідна донечка, якій у пологовому пророкували повтор сумної жіночої долі, зуміла не лише розірвати ланцюг самотності, а й побудувати сім’ю, де сама стала центром — опорою, захистом і… Соломією.
