Інна працює в приватній офтальмологічній клініці хірургинею. Вона часто проводить операції на очах різної складності. Її робота — давати людям можливість бачити світ якісно, а деяким пацієнтам нарешті його побачити.
Якось потрібно було жінці поїхати в інше місто, адже в її молодшої сестри весілля. Та й не бачились вони доволі давно. Стільки років пройшло, що страшно. Як тільки роз’їхались по різних містах на навчання, то так і перестали спілкуватись. Просто так склалось життя, але вони завжди любили одна одну.
Інна сіла в автомобіль, який нещодавно придбала і на яке довго збирала гроші. Варто відмітити, що придбала вона собі нового електрокара. Він і дешевший, і екологічніший, тому вибір впав саме на нього.
Все було добре, жінка їхала з думками про те, як довго вона не бачила свою сестру і як нарешті буде приємно посидіти і поговорити про все на світі. Ще й зятем познайомиться.
Раптом Інна побачила, що їй не вистачить електроенергії, щоб доїхати до міста, а по карті найближча заправка ще дуже далеко. А тут ще й сильна злива з грозою почалась. Інна їхала через село, тому вирішила зупинитись біля першого будинку, що впаде їй в очі та попросити підзарядити машину та перечекати грозу.
Так і зробила. Зупинилась біля звичайної хатини та постукала в двері. Їй відчинив високий міцний чоловік та, вислухавши історію Інни, запросив до будинку. Поки жінка заїхала в двір, підключила машину до мережі, роззувалась та знімала верхній одяг, чоловік, якого звуть Степан, заварив ароматного чаю та нагрів трохи курячого бульйону.
Вони весь час, поки Інна була в будинку Степана, очікуючи заряджання автівки та закінчення грози, блискавиці якої гриміли поволі все далі і далі. Раптом в сусідній кімнаті заплакала дитина.
– Тату! Тату! Мені страшно! – плакало маля.
Степан перепросив та відійшов до кімнати, звідки линув плач. А повернувся на кухню вже з п’ятирічною дівчинкою на руках, яка міцно-міцно обіймала його за шию.
– Це моя донька, Іванка. Вона дуже погано бачить, тому кожного разу, як прокидається — лякається, а тут ще й гроза. – Сказав Степан. – Лікарі кажуть, що треба робити операцію, але вона занадто дорога зараз для мене, тому я працюю і збираю кошти на її лікування. Можливо, років через два-три, потрібна сума буде в нас з Іванкою, але поки мусимо обходитись і так.
– Можете дати карточку своєї доньки? Я працюю хірургинею в офтальмологічній клініці, тому можу сказати, чи точно вам потрібна саме ця операція.
Інна розуміла, що не просто так потрапила до цього будинку. Вона мала допомогти Іванці. Мала врятувати це дитя. Не просто так в неї зненацька в новій машині став падати заряд. Не просто так вона потрапила в грозу. Не просто так її зацікавив саме цей маленький, але такий затишний на вигляд будиночок.
Переглянувши картку Іванки Інна заявила:
– Я зроблю операцію Іванці. Я вже проводила такі маніпуляції багато разів, тому зможу вам допомогти.
– Але ж це величезних грошей коштує! – заперечив Степан.
– Для вас це буде безкоштовно. Вважайте що це благодійність з моєї сторони. Я хочу вам допомогти, а тому будь ласка, не відмовляйтесь. Якщо ж сумніваєтесь в моїй компетенції, то зайдіть на сайт клініки та почитайте про мене. Також можете зайти на незалежні ресурси і почитати відгуки. Мені немає чого боятись.
Через деякий час після весілля сестри Інна провела операцію для Іванки і дівчинка стала нарешті бачити цей світ та не боятись бути наодинці. А Степан плакав від радості та не знав як саме віддячити Інні. Та тій не потрібна була відплата. Вона знала, що має це зробити. Тому і зробила. Адже хотіла врятувати дитину.
