**Друга донька**
Був у Христини батько на п’ятнадцять років старший за матір. Одягався суворо, навіть старомодно — завжди штани, сорочка, піджак або светр. Ніяких кросівок чи футболок. Зовсім не схожий на батьків її подружок. Христина його боготворила. Коли він приходив з роботи, вона бігла до нього, а батько підхоплював її на руки й питав, дивлячись у вічі:
— Як пройшов день моєї принцеси?
Їй подобалося, коли він так її називав. Вона обіймала його і вдихала той неповторний запах — найкращий у світі, запах щастя: суміш одеколону, цигарок і чогось ще, чого вона не вміла назвати.
— А я хіба не принцеса? — гуморила матір, надуваючи губи й чекаючи компліментів. Батько тримав Христину на одній руці, а іншою обіймав матір, цілував у щоку й говорив:
— Ви дві — мої улюблені принцеси.
Христина раділа цій грі, яка повторювалася щодня.
Згодом гра сама собою зникла. Дівчинка все ще зустрічала батька, але вже не кидалася до нього з галасом, а стримано говорила:
— Привіт, тату.
— Привіт, — відповідав він, вішаючи пальто й чомусь не дивлячись на неї.
Вона вже не хотіла, щоб він підкидав її, як маленьку, але чому він більше не дивиться у вічі? Чому не називає принцесою?
— Знову на роботі затримався? — спитала вона.
— Так. Робота така.
— Яка саме?
— Я ж начальник, хоч і невеликий. — Він поправив волосся й пройшов у кімнату.
Христина відчувала — він бреше. Ніякий він не начальник, просто керує майстернею з ремонту побутової техніки. Бували, звісно, клієнти, що платили подвійний тариф за швидкість, але такі траплялися рідко. Останнім часом батько затримувався частіше, а додому приходив без квітів. У вихідні теж ішов «на роботу» на дві-три години. Повертався задумливий. Усьому цьому була якась таємниця.
Ось і сьогодні він затримався.
— Привіт. Як у школі? Мама вдома?
Він поставив питання, але дивився крізь неї. Христина знала — це просто звичка, він не чекає відповіді. І не відповіла. Кажуть, жіноча інтуїція є навіть у дівчаток. І цією інтуїцією вона відчувала — у їхній родині щось не так. Чому в матері останнім часом червоні очі? Вони не сваряться при ній, але й не жартують, як колись.
Навіть запах від батька був інший у ті дні, коли він «затримувався». Він виглядав винуватим. В будинку стояла напруга. Якось Христина поділилася з матір’ю:
— Буває, люди втомлюються одне від одного. Але це минає, якщо кохають, — неохоче відповіла мати.
— А якщо не кохають?
— Тоді розходяться. І намагаються бути щасливими з іншими. Хоч не завжди виходить.
— А ви з татом ще кохаєте?
— Ти задаєш заскладні питання. Не на все є відповіді, — роздратовано сказала мати.
Виходить, вони втомилися? Але вона-то до чого? Її теж не люблять? Вони розлучаться? Скільки питань без відповідей…
Того літа вони не поїхали на море. Батько працював, а Христина з матір’ю поїхали до бабусі на дачу. Батько не приїхав навіть у вихідні. Дівчинка підслухала, як бабуся лаяла матір:
— Він і так на волосинці тримався, а ти йому й зовсім розв’язала руки!
— Мамо, не рви мені серце. Що буде, те й буде, — відповіла мати втомлено.
— Хіба заради Христини не могла потерпіти?
— Ба, ви про що? Тато нас кидає? — Христина увірвалася на кухню.
— Підслуховуєш? — відмахнулася бабуся. — Ніхто нікуди не йде.
— Що я, маленька?
— Якщо не маленька, то йди звідси.
Батько таки приїхав через два тижні. Мати причепилася, а він відповідав односкладово. Напруга зростала.
Христина любила грудень — час свята, дня народження та Нового року. Одного разу після кіно з подругами вона побачила батька з незнайомою дівчинкою. Сховалася, але пізніше пішла слідом. Хто це? Він сів з нею у трамвай.
Дома вона застудилася. А коли видужала — батька вже не було. Мати мовчала.
Христина знайшла його біля роботи.
— Чому ти пішов? — прямо запитала вона.
Він розповів: перед тим, як зустріти її матір, у нього була жінка. Вона не сказала, що вагітна. А потім знайшла його, коли вже була хвора.
— Вона померла. У неї залишилася донька. Моя. Я розповів твоїй матері, але вона не захотіла, щоб дівчинка жила з нами.
— Чому ти не поговорив зі мною?
— А ти б пробачила?
— Не знаю.
Батько зізнався, що досі кохає її матір. Христина пішла, не доторкнувшись до чаю.
Вдома вона все розповіла матері.
— Я знала, що ти дізнаєшся. Як він?
— Погано виглядає. Він сказав, що кохає тільки тебе.
— Навіщо ти його вигнала? — раптом вирвалося в Христини. — Я теж його люблю! Тепер всім погано, крім тієї дівчинки! Ненавиджу тебе!
Мати заплакала.
— Вибач, я неТри роки потому, коли маленький Вітько — син Наташі — вперше приїхав у гості, Христина, дивлячись на його сміх, зрозуміла, що найголовніше — це не імена, не минуле, а те, щоб у серці залишалося місце для тих, кого любиш.
