Одного разу ми з моєю восьмирічною донькою зайшли до кінотеатру, щоб потрапити на новий мультфільм, який вона з нетерпінням чекала. Поруч з нами сиділа група підлітків, років 12-13, які, здавалося, прийшла до кінотеатру просто порозважатися. Вони сміялися, голосно розмовляли й навіть почали критикувати мультфільм, стверджуючи, що це все вигадка для сопливих дітей.
Інші відвідувачі кінотеатру здебільшого намагалися не помічати їхньої грубої поведінки, зрідка кидаючи роздратовані погляди або бурмочучи репліки, від яких компанія, здавалося, відмахувалася, наче зверталися не до них.
Несподівано моя дочка повернулася до мене і сказала: “Тату, знаєш, про що сьогодні говорила Інна Володимирівна?” (маючи на увазі свою вчительку).
Я відповів: “Ні, люба, що вона сказала?”.
“Вона сказала, що людей від тварин відрізняє вміння гідно поводити себе у суспільстві, керуючись розумом, а не інстинктами“.
“Це абсолютно вірно, донечко”, – підтвердив я.
“Тату, ти думаєш, що кожна людина має знати про це?”
“Ну, більшість людей це точно знають, люба”, – відповів я.
“Я не впевнена, що та компанія чимось краща від диких тварин, що живуть у лісі!»
Я був вражений проникливістю моєї доньки. Навіть відчув прилив гордості за неї, і здавалося, що всі навколо нас поділяють ці почуття, оскільки оплески та слова згоди наповнили повітря.
До речі та компанія перестала галасувати й до кінця сеансу поводила себе стримано. Можливо стало соромно перед дитиною?
