Багато років тому я закінчила інститут іноземних мов. Я більшу частину свого життя присвятила вивченню французької мови, яку я просто обожнювала. Навіть, кілька разів, перед заміжжям і народженням дітей, вдалося побувати у Франції. А потім я вийшла заміж, народила своїх близнят і поступово почала забувати про свою пристрасть до цієї мови.
Коли вийшла з декрету, виявилося, що у нашому маленькому містечку, попиту на знавців французької, взагалі немає. Я вже подумала шукати щось інше, але все склалося взагалі не так, як я собі планувала.
Чоловік потрапив під скорочення і, поки він шукав роботу, мені близька подруга запропонувала вакансію хатньої робітниці. Нюанс був у тому, що робота — за кордоном.
Іншого варіанту на той час у нас не було, треба було на щось жити й ростити дітей. Саме тому, я наважилася залишити дітей на чоловіка й батьків, а сама поїхала.
Потрапила я до сім’ї німців. Мені неабияк пощастило, бо спілкувалися ми англійською, а її трішки знала, бо вчила в університеті, як другу мову. Сім’я була дуже хороша, подружжя ще молоде, виховувало аж трьох діток.
Одного дня я мала прибирати у їхній квартирі, але побачила, що Елізабет (господиня) сидить дуже заклопотана над книжками. Я запитала, чи не помішаю їй своєю присутністю. Ліза, тяжко зітхаючи, відповіла, що ні, вона й так збиралась зробити перерву. Коли я поцікавилась, чому вона така сумна, вона пожалілась, що уклала договір з французькою компанією. Всі документи — французькою, а скоро й зустріч з роботодавцем, де вона хоч трохи, але має розуміти, про що він говорить. А вона французьку на рівні школярки знає, сподівалася знайти перекладача, але ніхто не відгукнувся, бо треба було вже й це робота всього на кілька днів.
Я не розгубилася й запропонувала їй свою допомогу. Вона спочатку не повірила, що я знаю французьку, але потім, коли я ознайомилася з її паперами й пояснила, що від неї хочуть, вона була шокована. Ввечері розповіла все своєму чоловікові і я чула, як вони цікаво поглядали на мене й щось обговорювали.
Ось так я зуміла проявити себе, заслужити повагу Елізабет й отримати чималу надбавку до своєї зарплатні. Вона ще не раз до мене зверталася і я навіть була присутня на її відеозустрічі з французами.
Тепер у мене є шанс влаштуватися тут на якісь курси, щоб отримати диплом і мати змогу розвиватися у цій сфері, можливо, викладати французьку. Думаю, вчитися ніколи не пізно. Ліза сказала, що допоможе мені з цим, щоб віддячити за мою допомогу. Я про таке й мріяти не могла…
Подумую над тим, щоб покликати сюди й свого чоловіка. Я думаю, якщо ми трішки докладемо зусиль, зможемо зачепитися тут і зажити щасливо!
