Щоденник.
Я відчув, як Соломія торкнулася моєї руки.
— Що? — Відкрив очі. — Вже почалося?
Вона загадково посміхається й дивиться на ліжко поруч.
Я повертаю голову — там клубочок у ковдрі. Чіпаю — одежинка під рукою прогинається. Пусто…
— Іване! — здалеку луна тривожний голос Соломії.
Я прокидаюся. Вона напружена, ніби щось прислухається. Струшую сон із голови.
— Що? Вже? А ще два тижні ж…
— Не знаю, — каже вона, — живот тягне.
— Так, — підводжуся. — Треба викликати швидку. — Кидаю погляд на ліжко — ніякого клубочка. Видихаю з полегшенням.
— Почекай. Може, це не перейми. Просто тягне. Якщо будуть частіше — тоді викличемо. — Вона дивиться на мене сподіваючись.
— Поки швидка приїде, ти встигнеш народити. Де мій телефон? — Ляпаюсь по джинсах на стільці. З кишені випадає телефон, глухо вдаряючись об килим.
Прокидаюся остаточно, натягую джинси. Соломія зітхає, обхопивши живіт.
— Перейми? — Перекидаюсь до неї, починаю масажувати кулаками поперек, як навчали на курсах. — Дихай глибоко.
Сам шумно вдихаю, видихаю. Вона повторює.
— Пройшло, — вимушено посміхається.
— Викликаю швидку. — Стрибаю з ліжка. — Ні, краще сам відвезу — швидше буде.
Сумка вже стоїть у кутку.
— Документи у тумбочці, — каже Соломія, натягуючи вільну сукню.
Беру папірці, помічаю зарядку — кидаю й її в сумку.
— А паспорт?
— У шафі.
Біжу до кімнати, лаюсь, що не зібрано документи разом.
— Де твій телефон? — кричу.
— На тумбочці, — спокійно відповідає вона.
— Соломіє, ну скільки можна повторювати? Як дитина… — Бурчу, заходячи назад. — А щітка, зубна паста…
Вона винувато посміхається, але посмішка перекривляється від болю.
Час — пів на шосту ранку.
Роздратування підступає. Соломія розслабляється, але за хвилину знову скривиться.
— Ходімо, поки наступної немає.
Вона йде, підтримуючи живіт. Взуваю її в розхристані черевики — модні туфлі відставлені, ноги опухли. Допомагаю накинути пальто, сам лізу в кросівки без шкарпеток — немає часу шукати.
— Поїхали? — Виводимо із квартири.
Вона зупиняється біля ліфта, стогне, спираючись на стіну. Співчуваю, але дратуюсь — так ми за годину не доїдемо.
— Трохи ще, — приговорюю, тягнучи її.
Місто тільки прокидається. Снігу багато — машину ледь виводимо з двору.
«Чому, плануючи дитину, не думають про пору року? Краще б літом — ніякого снігу, льоду… Наступного разу врахую».
Дорога порожня, жму на газ.
— Дихай, — кажу, відчуваючи, як від кожного її стогону мій власний живіт стискається. Але це не те саме…
Роддом. Витягаю Соломію з авто, веду до дверей з вивіскою «Приймальне відділення». Пусто.
— Хто-небудь! Ми пологи! — лунає в коридорі.
З’являється акушерка.
— Заспокойтесь, тату. Через скільки хвилин перейми?
— Відразу після попередньої, — відповідаю за дружину.
— Тапочки є? Перевзуйтеся. Документи давайте.
Роблю все, наче у сповільненому кадрі. Соломія кусає губу.
— Їдьте додому. — Акушерка показує на номер телефону на стіні.
Але я бачу Соломію вже біля інших дверей — у її очах жах. Серце розривається. Кидаюся до неї, але акушерка перегородила шлях.
— Туди не можна!
Так сильно я її ще не кохав. Треба щось сказати, але в голові пусто.
— Кохаю! — кричу.
Вона намагається посміхнутися, але знову кривиться…
«Господи…»
Відвожу її речі в машину, їду додому. На роботу? Дзвоню начальнику.
— Зрозуміло, — каже він. — Сам двічі з розуму зходив. Потім ще хвилювався, чи не переплутають дитину… Подзвони, як буде новина.
Блукаю по квартирі, беру речі, кладу назад. В спальні притуляюся до подушки Соломії — пахне її волоссям.
— Все буде добре.
«Зателефонувати вже чи ні?»
Згадую, як ми познайомилися на весіллі друга. Вона здалася мені дуже самодостатньою. Але я запросив її на танець — інших вільних жінок не було.
Пізніше друг зізнався, що це його дружина спеціально нас звела.
Проводжав її. Розмова не йшла — просто йшли поруч. Не хвилювався, не тремтів, як з іншими. Було спокійно.
Через день подзвонив. Вона не церемонилася, просто запитала: «Коли й куди?»
Якось непомітно зрозумів — вона моя. Перестав помічати інших. Їй було 32, мені — 40. Обоє мали за спиною розбиті стосунки…
Коли сказала, що вагітна, я злякався. Бути батьком? Потім зрадів.
Повертаюсь у реальність. Не можу сидіти вдома — їду до роддому.
Сижу в машині. З дверей виходитьІ от вони разом пішли додому, тримаючи на руках свого сина, який спокійно сопів, наче нічого й не сталось, а життя йшло далі.
