Все почалося з того, як одного суботнього ранку я почула гуркіт у двері. Насилу піднявшись з ліжка, я пішла відчиняти. Іван спав біля мене і навіть, здається, не чув, що хтось ломився у двері. А може, вдавав, що не чує. Я, прямуючи зустрічати того непроханого гостя, не могла збагнути, кому це не спиться о 7 годині ранку в суботу.
Відчинивши двері на порозі я побачила Іру, молодшу сестру мого хлопця. Вона, не сказавши й “добрий ранок” завалилася з сумками до нас і відразу на диван. Навіть не роззувшись. В цей момент я остаточно пробудилася і запитала її, що вона робить в нас в такій годині. Іра розповіла, що посварилася з батьками й пішла з дому, тепер вона якийсь час поживе з нами. “Якийсь час” поняття дуже широке. Це могло бути тиждень, а могло бути й пів року. Що мене неабияк лякало. Бо я терпіти не можу чужих людей у своєму домі.
Я розбудила Івана й змусила його піти й поговорить з сестрою. Через якийсь час він повернувся в спальню й сказав, що Іра залишиться у нас на місяць, бо їй немає куди йти. А він за цей час постарається владнати її конфлікт з батьками. Він зловив на собі мій незадоволений погляд й відразу поспішив виправдовуватися, що ми всі одна сім’я і я маю з повагою ставиться до його родичів.
Тільки от сім’єю ми ще й близько не були. Так, жили вже кілька місяців разом. Взагалі, Іван напросився до мене жити. Він став давити на жалість, що йому ніде жити, ось я й пустила його до себе. Так поступово й стосунки наші розвинулася.
Але я все ще не вважала нас однієї сім’єю. І з родичами його завчасно знайомиться не хотіла. Я взагалі казала, що ми з ними побачимося перший раз на весіллі, якщо воно у нас буде. Чому я така жорстка щодо них? Бо я чула, як Іван розмовляє зі своїми батьками, за кого вони його мають. Ще жодна їхня телефонна розмова не закінчувала мирно. Постійно одне й те ж: “А в інших у твоєму віці вже сім’я, діти, дружина, машина, квартира, будинок, робота, а що у тебе за робота така, дурницями займаєшся, а чого ти батькам не помагаєш, чому сестрам не помагаєш, ти що, забув, що зобов’язаний про них піклуватися.”
Мені подобався Іван. Він добрий і чесний, не хитрий. Але мені зовсім не подобалася його сім’я. Його корисливі сестри й мама. Сама тому я того дня так не хотіла побачити Іру на порозі нашої квартири. Я хотіла цей день провести з Іваном. Відпочити, адже ми з ним цілий тиждень на роботі. А тепер довелося думати, як розважити його сестру.
Іван у цьому випадку вчинив зовсім не правильно. Він подзвонив другові й вони разом кудись пішли. А мене вдома залишив наодинці з Ірою. Повернувся Іван пізно ввечері. На моє прохання більше так не робити, сказав:
— Ну ви ж дівчата, хіба вам немає про що поговорити?
— Ні! Немає! В цьому якраз проблема, що в нас абсолютно нічого спільного.
Просто Іра ледь не з перших секунд показала, що вона приїхала до нас, як на курорт. Тарілку за собою вона помити не може, речі свої розкласти на полицях не вміє, не ходити у вуличному взутті по квартирі вона також не звикла. Вона цілими днями сидить в телефоні й розмовляє з подружками. А як це їй набридає, вона починає вимагати, щоб я її кудись відвела. І це лише один день в її присутності пройшов. А скільки ще попереду?
Будні пройшли ніби в пеклі. Вдома стати немає де, всюди Ірині речі й сміття, яке вона залишала за собою на кожному кроці. Вона певно звикла, що вдома за нею мама ходить й все збирає. Але не в моєму домі! Я змусила її прибрати за собою. Чим вона була дуже незадоволена, але — мій дім, мої правила.
Наступних вихідних Іван знову те саме зробив. Зник кудись на цілий день з друзями. Хоча на вихідних ми часто проводили час саме разом. А тепер, як з’явилася його сестра, він не хоче бути з нами й втікає кудись.
Коли він вернувся, я поставила йому ультиматум: або він серйозно говорить з Ірою й вертає її до батьків, або нехай двоє забираються. А як інакше? Якщо він не може розв’язати цю проблему, тоді прийдеться мені взяти це у свої руки. Бо зараз він показує, що йому абсолютно байдуже на все. А я не збираюся терпіти такі стосунки.
