Іра влаштувалась нарешті на роботу. Їй було важко після розлучення з чоловіком, який покинув жінку саму з дитиною та ще й залишив ні з чим.
За освітою Іра дизайнерка інтер’єру, тому змогла влаштуватись в одну невеличку компанію, в якій розробляються дизайни для будинків, квартир, комерційних приміщень, а також реалізуються ці дизайнерські проекти підрядниками та майстрами.
Був її випробувальний тиждень. Вона старанно працювала і її накиди дизайнів подобались як клієнтам так і колективу. Але все таки їй було важко, адже в неї вдома був дев’ятирічний син, який чекав маму з роботи.
– Сонечко, зачекай ще трішечки. Мама отримає зарплату та придбає тобі будь-який сік, який ти хочеш. Проте треба зачекати. Нам ще трішечки залишилось і сік тобі куплю, і печиво, і того ведмедика, якого ти в мене просив.
До зарплати залишалось всього два тижні, а заощаджень вистачало лише на дуже обмежений список продуктів. Жінка ледве зводила кінці з кінцями та відчувала себе дуже винуватою перед сином, що не може придбати для нього навіть звичайну упаковку соку.
Ту розмову з сином почула директорка Іри, Анна Ярославівна. Жінка розчулилась почутим і вирішила, що не залишить цю ситуацію просто так. Вона викликала Іру до себе в кабінет, похвалила її роботу та попросила сказати для відомостей де вона проживає. Іра без задньої думки сказала та повернулась до роботи.
Коли жінка повернулась додому, то побачила, що біля її будинку знаходить автомобіль директорки компанії. Іра піднялась до своєї квартири, а там в дверях квартири стоїть її син та розмовляє з Анною Ярославівною. А В коридорі стоять по дві великі коробки печива і соку. І ще ведмедик.
– Анно Ярославівно, що ви тут робите? – здивувалась Іра. Але не здивувалась чому син відчинив двері директорці. Він був зі своєю мамою на роботі та не тільки бачив, а й знайомий з Анною Ярославівною, тому і відчинив двері.
– Я прийшла сказати, що твій випробувальний термін закінчився і точно працюєш в нашій компанії. Ось твоя зарплата та премія. – Жінка простягнула конверт з грошима Ірі. – І ще хотіла сказати, що твій син чудова дитина. Ти добре його виховуєш.
– Дуже вам дякую! – зраділа жінка. – Але що це за коробки? І іграшка?
– А це вже за рахунок компанії для Данилка. Подарунок, так сказати. – Ніжно посміхнулась директорка. – Відмова не приймається, тому тобі залишається лише змиритись та прийняти його. Не хвилюйся, попрікати цим ніколи не стану. Клянусь своєю репутацією. – Ця клятва була справді вагома, адже над своєю репутацією Анна Ярославівна довго та важко працювала.
– Ще раз величезне дякую вам! – вже мало не плакала Іра.
– Дуже дякую, тьотя Анна! – подякував Данилко.
Вони попрощались та продовжили своє життя далі. Але вже з приємним відчуттям того, що хороші люди все таки є в світі.
