Три роки тому не стало моєї Тамари. Разом ми прожили двадцять два роки. Та через погану дорогу вона не впоралася з керуванням і в’їхала в дерево. Ми важко з дітьми переживали втрату. Сину на той час виповнилося двадцять, а донечці лише п’ятнадцять. Та все ж ми справилися.
Час спливав ми навчилися жити в трьох. Цієї весни син одружився й переїхав жити з дружиною в окремий будинок, та й зрозуміло, все ж таки окрема сім’я. А донечка вступила до Вишу і на осінь також поїхала до міста на навчання. От тоді я зрозумів, як важко бути одному в будинку. Мені ж лише сорок п’ять, а я живу одинаком. Вже й сина з невісткою просив, щоб з онуками поспішили, хоч побавлю. Та вони відмахувалися, мовляв, ще зарано, вони ж молоді.
На Різдвяні свята в село зазвичай з’їжджаються всі. І от тоді я зустрів у магазині Ірину, вона була моїм першим коханням. Але тоді її батьки не дозволили нам одружитися, знайшли їй вигіднішу партію. Я був радий цій зустрічі, ми розговорилися. Виявилося, що вона вже чотири роки як розлучена. Чоловік її ображав і вона не змогла терпіти. Щойно її синові виповнилося вісімнадцять, подала на розлучення. Ми обмінялися телефонами. Цілий місяць спілкувалися, щодня телефонували один одному. І от я зробив їй пропозицію вийти за мене заміж і Іра погодилася. Ми зрозуміли, що наші почуття ще не згаслі.
Перш за все я розповів про це дітям. Син з невісткою були раді, сказали, що вони вже й самі думали над тим, щоб мене одружити. А от донька прийняла з насторогою. Я сподівався, що згодом звикне. Та як, на лихо вона почула мою розмову з другом. Я розповідав Миколі, що Іра моє перше кохання, що якщо доля бути разом, то обов’язково зведе до купи.
Не знаю чому, але донька почала мене звинувачувати не лише в зраді, але й у тому, що не стало моєї першої дружини. Аргументує, що як би я одружився в молодості на Ірині, то Тамара б жила. А так через наше кохання з Ірою доля забрала її маму. Я намагався пояснити донці, що ми не можемо впливати на долю, кожен проживає те, що йому назначено. Та вона наче не чує мене, каже, що не хоче мене бачити, адже я щасливий, а її мама в сирій землі. Вона поїхала до міста, живе в гуртожитку й додому не хоче приїздити. Іра вже пропонує, щоб коли донька приїздитиме, то вона до матері буде переходити, щоб дитині очі не мозолити. Та я проти, донька не мала дитина, має вже все розуміти. Та і яка ми сім’я, якщо я житиму на два фронти.
Тепер я не знаю, як примиритися з донькою. Коли вона прийме мій вибір? Поки, що дізнаюся як у неї справи через сина. Ним і гроші їй передаю, хоча вона думає, що то братові. Сподіваюся, що вона мене пробачить.
