Вечір тихо опускався на маленьке містечко Яготин, загортаючи вулиці у м’яку темряву. Тарас повернувся додому з роботи, втомлений, але задоволений. У передпокої його зустріла дружина, Оксана, тепло посміхаючись і пахнучи свіжосмаженими котлетами.
— Привіт, будеш вечеряти? Я щойно котлетки підсмажила, — промовила вона, поправляючи фартух.
— Авжеж, буду, — відповів Тарас, знімаючи черевики. Він дістав із кишені зв’язку ключів і недбало кинув їх на тумбочку.
Оксана помітила незнайомі ключі й, прищурившись, запитала:
— А це що за ключі?
— Мама поїхала в санаторій на три тижні, — пояснив Тарас, потираючи шию. — Попросила постерегти її квартиру, залишила ключі.
Раптом очі Оксани спалахнули жартомливим, майже зловісним вогником. Вона плеснула в долоні й скрикнула:
— Нарешті! Я це зроблю!
Тарас завмер, не розуміючи, що коїться. Його дружина, зазвичай спокійна і врівноважена, виглядала так, ніби задумала щось грандіозне.
— Ти про що? Що зробиш? — запитав він, дивлячись на неї зростаючим неспокоєм.
Оксана лише загадково посміхнулася, але в її погляді читалася рішучість, від якої в Тароса по спині пробіг холодок.
Кілька тижнів тому їхнє життя перевернулося з ніг на голову. Повернувшись додому після тижневого відпочинку у батьків Оксани, вони побачили свою квартиру невпізнаваною. Шпалери в коридорі, які вони з такою любов’ю вибирали, були замінені на яскраво-рожеві, з незграбним візерунком. Меблі у вітальні та спальні стояли не на своїх місцях: шафа стирчала посеред кімнати, а ліжко у спальні було повернуте до вікна, руйнуючи весь звичний затишок.
— Що це таке? — Оксана, шокована, випустила сумку з рук, ледве переступивши поріг.
Тарас визирнув з-за її спини, намагаючись усвідомити побачене. Його серце стиснулося від жаху.
— Хто це зробив? — Оксана задихалася від люті, її руки тремтіли. — Це ж не наш дім!
— Заспокойся, — Тарас поклав руки їй на плечі, намагаючись говорити рівно. — Давай розберемося.
Але що більше вони оглядали квартиру, то сильніше зростало їхнє обурення. У вітальні диван опинився біля вікна, а телевізор переїхав у кут. У спальні комод притиснули до стіни, де раніше висіло дзеркало. Це був хаос, і винуватиця була очевидна — мати Тароса, Людмила Степанівна.
Місяць тому Людмила Степанівна з’явилася в їхню квартиру з «ревізією». З порога вона почала критикувати все: від кольору шпалер до розстановки меблів.
— Якісь у вас шпалери похмурі, наче в богЛюдмила Степанівна мовчки слухала сина, а потім раптом розсміялась і сказала: “Гарно ви мене навчили, дітки, тепер знаю, як це — коли хтось лізе у твій простір без дозволу”.
