**Іскри відплати в тихому будинку**
Вечір спускався на маленьке містечко Вишневе, обгортаючи вулички м’якими сутінками. Тарас повернувся додому з роботи, втомлений, але задоволений. У передпокоці його зустріла дружина, Соломія, з теплою усмішкою і ароматом свіжосмажених котлет.
— Привіт, вечерятимеш? Я котлетки підсмажила, — промовила вона, поправляючи фартух.
— Авжеж, вечерятиму, — відповів Тарас, знімаючи черевики. Він дістав із кишені зв’язку ключів і недбало кинув їх на тумбочку.
Соломія помітила незнайомі ключі й, примруживши очі, запитала:
— А це що за ключі?
— Мама поїхала в санаторій на три тижні, — пояснив Тарас, потираючи шию. — Попросила подоглядати за її квартирою, лишила ключі.
Раптом очі Соломії спалахнули жартівливим, майже зловісним вогником. Вона плеснула в долоні й скрикнула:
— Нарешті! Я це зроблю!
Тарас завмер, не розуміючи, що коїться. Його дружина, зазвичай спокійна і стримана, виглядала так, ніби задумала щось грандіозне.
— Ти про що? Що зробиш? — спитав він, дивлячись на неї з наростаючою тривогою.
Соломія лише загадково посміхнулася, але в її погляді читалася рішучість, від якої у Тараса пробіг мороз по спині.
Кілька тижнів тому їхнє життя перевернулося з ніг на голову. Повернувшись додому після тижневого відпочинку у батьків Соломії, вони виявили свою квартиру невпізнаваною. Шпалери в коридорі, які вони з такою любов’ю обирали, були замінені на яскраві, з виразним візерунком. Меблі у вітальні й спальні стояли не на своїх місцях: шафа пишалася посеред кімнати, а ліжко в спальні було розвернене до вікна, руйнуючи весь звичний затишок.
— Що це таке? — Соломія, приголомшена, упустила сумку на підлогу, ледь переступивши поріг.
Тарас визирнув із-за її спини, намагаючись усвідомити побачене. Його серце стиснулося від жаху.
— Хто це зробив? — Соломія задихалася від люті, її руки тремтіли. — Це ж не наш дім!
— Заспокойся, — Тарас поклав руки їй на плечі, намагаючись говорити рівно. — Давай розберемося.
Але чим далі вони оглядали квартиру, тим сильніше росло їхнє обурення. У вітальні диван опинився біля вікна, а телевізор переїхав у кут. У спальні комод притулився до стіни, де раніше висіло дзеркало. Це був хаос, і винуватець був очевидний — мати Тараса, Ольга Іванівна.
Місяць тому Ольга Іванівна з’явилася в їхню квартиру з інспекцією. Відразу ж почала критикувати все: від кольору шпалер до розстановки меблів.
— Якісь у вас шпалери похмурі, як у лікарні! — заявила вона, не схвалюючи хитаючи головою. — Треба щось яскраве, щоб очі радувалися!
— Нам усе подобається, — стримано відповіла Соломія, намагаючись не показати роздратування.
— Ні, так не годиться! Від таких кольорів і настрій псується, не дивно, що ти постійно нервуєш, — продовжувала свекруха, не слухаючи заперечень. — І меблі у вас стоять не так. Шафа має бути в кутку, а не посеред вітальні! А ліжко у спальні взагалі не на місці.
Соломія хотіла заперечити, але погляд Тараса зупинив її. Він знав: сперечатися з матір’ю марно. Ольга Іванівна могла годинами бурчати, розповідаючи, як «правильно» облаштувати їхнє життя. Зрештою вона пішла, залишивши після себе важку атмосферу. Тарас і Соломія, зачинивши двері, з полегшенням зітхнули, сподіваючись, що на цьому все закінчиться.
Але незабаром їм довелося поїхати на ювілей батька Соломії. Їхній кіт, Ржик, муркочущий істота, не міг залишитися сам, і Тарас запропонував попросити Ольгу Іванівну подоглядати за ним. Соломія була категорично проти:
— Ти хочеш дати їй ключі? Вона ж знову почне командувати!
Але вибору не було — залишити кота було ні з ким. Стиснувши зуби, Соломія погодилася, але чітко проінструктувала свекруху: як годувати Ржика, коли міняти воду, де лежать іграшки. Кожен день вона дзвонила, перевіряючи, чи все гаразд. Ольга Іванівна відповідала коротко: «Усе нормально», — і швидко прощалася. Це мало б насторожити, але Соломія відмахнулася від поганих передчуттів.
Повернувшись додому, вони зрозуміли, що свекруха не просто доглядала за котом. Вона влаштувала в їхній квартирі справжній переворот.
— Що нам тепер робити? — втомлено запитала Соломія, оглядаючи чужі шпалери й переставлені меблі.
— Меблі повернемо на місце, шпалери переклеїмо, — зітхнув Тарас. — Доведеться витратити час і гроші. Можу зараз подзвонити мамі і висловити все.
Соломія витерла сльози й задумалася. Раптом її обличчя осяяла хитра усмішка.
— Не треба, — промовила вона, і в її голосі пролунала щира рішучість. — Я придумала дещо краще. Твоя мама ж— Ти ж сказав, що вона поїхала в санаторій? Ну що ж, тепер і в неї вдома буде “затишно”, як у нас.
