Іспит
Та досить вже! Скільки можна! Якщо ти ще раз скажеш мені про того клятого репетитора я взагалі нікуди не піду! Не здам нічого! Просто не прийду на іспит! І що ти тоді зробиш?! Христина жбурнула наплічник у куток коридору і різко стягнула шапку.
Мама нічого не відповіла, лише похитала головою і пішла на кухню.
Я зняв куртку, вже хотів кинути її поверх рюкзака, але зупинився, відкрив шафу й акуратно повісив. У грудях закололо ось цим вічним відчуттям знову посварилися… Як завжди, на пустому місці.
Чому мамі необхідно весь час лізти зі своїми зауваженнями й розпитуваннями? Що я, малий? Якби у когось із ровесників запитали то сказали б, що я вже цілком дорослий. Але от для мами ще досі дитина, яку потрібно контролювати на кожному кроці.
Звісно, я перебільшував. Насправді мама не смикає мене постійно, просто лишень нагадала: день із новим репетитором. Уже третій цього року з української та літератури. Але мені так допікає, що вона не перестає мене опікати, що вибухи роздратування стали для мене чимось звичним навіть без особливої потреби.
Я помив руки і пильно глянув на власне відображення у дзеркалі над умивальником.
Ото вже красень! Стрибай-прищі, носа горбатого тата, руде волосся від мами. Скільки разів я просився перефарбуватися! Але де там! Мама твердо: “Красою не міряють, життя ще покаже”. Подякую колись, каже.
Ага, як же! Всі люди як люди, а я як опудало на городі! Коси… Які ще коси, хто нині носить коси?! Я аж мимоволі усміхнувся, згадавши мамині очі, коли я сам, тупими ножицями для аплікацій, обстриг коси майже до голови. Інших ножиць вдома й не знайшлось. Стиснувши зуби, різав те волосся, передчуваючи, як мама скаже: “Христино, навіщо?!”
А тому, що всі набридли. Це ж моє життя мої правила! Знаю, що всі кажуть: “Слухайся”. Для чого? Їхні поняття про життя вже застарілі. У мене ж своє. Як вони можуть зрозуміти, чим я живу, якщо в їхньому віці навіть інтернету не було? Як вони взагалі обходились? І не поясниш, що зараз усе по-іншому освіта не така вже й потрібна, сидіти над підручниками годинами нісенітниця. Сьогодні усе можна знайти за три секунди у смартфоні. Мама каже, що це не зовсім так, що інтернет людину не виховає, спілкуватися не навчить. А їй звідки знати? Краще б подивилася якийсь вебінар про сучасних підлітків може, розуму набралася б!
Я здер скориночку з чергового “кратера” на обличчі й скривився. Добре, що мама цього не бачить крику було б на півквартири! Вона ж тягала мене по лікарях, що шрами залишаться а мені байдуже. Головне що у душі. Як це їй довести?
“Батьки”… Це слово якось несподівано зявилось у голові. Народила мене і що, дали їй на мене право власності?! Я не мамине майно! І поводитися зі мною, як із річчю, точно не варто.
Я підморгнув своєму відображенню.
“Що, зїла, мамо? Не треба було гнобити Христинку репетиторами! І юристку із мене ліпити! Я вже розуміюся на законах більше, ніж ви із татом. Якби вони так само вміли розлучились би нормально, а не оце як”.
У мами ані гордості, ані амбіцій… Тато пішов до молодшої, квартиру поділили як заманеться, а мама не сперечалась. Мені залишили те житло, що дісталось у спадок від бабусі звісно, це нормально, але мамі що? Дитяча допомога та й усе. А за змарновані на тата роки компенсацію ніхто не платить. Я ж уже не “карапуз”, і все бачу.
Про мовчазну злість у мами, яка, розставляючи тарілки з вечерею, ледь приховувала відчай… І байдужість у короткому “дякую” від батька за їжу… І диван у крихітній комірчині, куди не вміщався навіть шафа, тому тато щоранку приходив у спальню по речі… Про мамин будильник, щоб вранці не перетнутися з татом… Про полегшення обох, коли я сказав їм: “Все! Розходьтеся вже, скільки можна!”
Дорослі дивні. Ці їхні “ми живемо заради тебе”, “ти сенс нашого життя”. Брехня від першого до останнього слова! Всі живуть для себе і їм байдуже до всіх навколо. Можу навести купу прикладів навіть коли мова про мене: я ж для батьків лише зручне виправдання, інструмент затикати дірки у взаємних претензіях.
Квартира, в якій ми тепер із мамою у тому ж будинку, тільки менша: була трьохкімнатна, стала “двушка”. З ремонтом, гарними меблями, але ж мама “виторгувала” її на відчутті провини у тата: треба ж, щоб доньці було добре! А тато відступив, зробив усе, як вона просила. Виходить, кімната у мене велика, та це не через турботу просто батькам треба було поділити житло так, щоб не сваритись роками. От і стала я буфером…
Я гидливо скривився, поставив мазь, яку прописав лікар. Мама не права, але крем справді діє підсушує прищі швидко. Сьогодні це треба.
Бо ж вечір… Бо ж дах…
До неї я потрапив зовсім недавно. Ще декілька місяців тому Максим хлопець, на якого я задивлявся роками, раптом надіслав повідомлення: “Погуляємо?”
Я думав, це чиясь зла насмішка. Вся школа знала мені подобається Максим. Сміялися, але без зла; мене поважали. Я ж ніколи не відмовляв допомогти, дати списати на уроці, рятував відповіді, якщо було потрібно.
Христиник, я ж тільки вчора тебе питала! Нащо руку тягнеш? сувора вчителька історії не витримувала перед моїми хитрими питаннями. І весь клас зітхав із полегшенням: опитування не буде.
Тому коли я показав це повідомлення своїй напівподрузі Оле, вона скривилась:
Ну? І чого ти? Спитай напряму твір епохи компютерів! Самі хлопців запрошують на побачення, а ти боїшся написати у відповідь?
Я нічого не сказав. Бо те, що я відчував у ту мить, словами не передати.
Я прийшов на місце і після того розпочалося абсолютно нове життя.
Дах старої багатоповерхівки не найкраще місце на світі, але саме там я вперше тримав Максима за руку. Коли він казав: “Обережно, дивись під ноги”, у мене захоплювало дух, і я рахував проступи сходів.
І далі радів голосу всередині: “Пятнадцять, шістнадцять… Давай! Що ти боїшся?! Він поруч…”
На даху Максим уперше обійняв мене. Просто, без слів, тихо поклав руку на плече, ніби казав: “Це моя дівчина”. Ніхто не заперечив, хоча бачила я, як дивилися дівчата з паралельного. Максим дружив із ними з першого класу, але чомусь вибрав мене.
Там же перший поцілунок… Того вечора, коли всі пішли до кінотеатру, ми залишилися самі. Я й сама хотів піти з усіма, але, коли Максим стиснув мої пальці й шепнув: “Удвох підемо якось пізніше”, я залишився. Вже розумів: цей вечір буде особливим.
Так і сталося. І досі іноді замираю, згадуючи його слова: “Христино, ти мені дуже подобаєшся. Я не вмію гарно говорити, але кращої дівчини не зустрічав…”
Мене сколихнув мамин голос біля дверей:
Хрисю, ти й так запізнишся. Обід на столі!
Я вибухнув. Скільки можна?
Вилетів із ванни, мов з гармати. Вираз обличчя наче в розлюченої героїні з тієї картинки зі соцмереж.
Та що тобі треба від мене?! Я все памятаю! Відчепись уже! Тато вже дістався? Пішов? Тепер по мені черга? Я теж піду, слухай! Житиму з татом! Чула?
Не встиг я договорити, як мама раптом, втомлено зітхнувши, дала мені ляпаса.
Іди! А повернешся не забудь: завтра пробник з української. Тобі ж спати треба.
Я розгубився. Мама ніколи не піднімала на мене руку. Але було не боляче я й справді перегнув. Просто сам факт, що мама вже не терпить мої вибрики, став для мене відкриттям.
Та я здаватися не умію. Рюкзак, куртка, навушники… Хотів грюкнути дверима так, щоб увесь дім почув, але втримався. Нема чого давати привід назвати мене істериком.
Я вибіг з підїзду, поглянув на годинник. Гаразд: година туди-сюди, година у репетитора. Зустріну Максима десь о шостій. Добре! Сидітимемо на даху, а мама трохи спокоїться. Корисно їй. Тато вже давно трубку не бере відразу, значить, час поговорити з Максимом буде. Може порадить щось? У нього інша сімя батьки не тиснуть, самостійність, карта з лімітом і жодного контролю. Мама зайнята, тато вважає, що у шістнадцять саме час дорослішати. Дозволяють і підробляти.
От бувають же люди! Не те що моя мама…
Тато зателефонував саме, коли я доходив до будинку репетитора.
Що у вас там знову? Мама каже, збираєшся до мене переїжджати?
Ой, тату! Менше слухай! Мені ваші проблеми ні до чого. Катя ось-ось народить, а я що? Няньчити ваше немовля? У мене свої справи!
Ясно. Головне не сварись з мамою. А то кран перекрию, зрозумів?
Оце мені в тобі подобається конкретика. Я почув.
Ось і молодець. Не муч мамі нерви вона не заслужила.
Гудки стишились, і я насупився. Завжди у них так! Коли свої справи война, а от в моїх обєднуються. Дико це все…
Новий репетитор мені не сподобався. На всі мої розумування про фразеологізми тихенько посміхнувся, сунув під ніс книжку, велів розібрати зазначені розділи. Я хотів обуритись, але приклади вчителя переконали: зайвим не буде.
Тупим бути не хочеться. Максим же розумний маю відповідати. Скільки відео я передивився про стосунки скрізь кажуть: “Дівчина має бути самодостатньою й розумною”. Самодостатність діло майбутнє, а от розум то придбати ще можна. Мама тут права, незважаючи ні на що, змогла зібрати себе до купи, закінчити університет до розлучення.
Мама кинула універ, коли народила мене. Спочатку академка, потім дитина важливіше. Я в дитсадку два тижні, місяць хворію. Ні бабусь, ні дідуся. Потім мама змогла знайти сусідку, що забирала мене з ГПД, і повернулася на заочне.
Добре зробила. Зараз своя маленька фірма, прикрашає банкетні зали. Мені подобалась її справа гарно, жіночно. На роботі не як вдома: сувора, впевнена. Я милувався нею, хотів бути схожим.
А все ж контроль жахлива річ. Згоден з татом: набридло. Мама привчила стукати до кімнати, мало втручалася у справи, але непомітно знала, куди я йду і що роблю не погрозами, а тихо: “Хрисю, як уроки? Що сьогодні у розкладі? Обідала?”
Ця турбота доводила до білого каління. Хотілося вити: “Відчепися! Я вже дорослий!”
Іноді так і казав кричав, тупотів, злився, а вона реагувала, мов на дитячі забаганки.
Я поспішав із занять на дах до Максима тільки там хотілося забути про все: батьків, іспити, всю ту нісенітницю. Життя минає, а вони зі своїм…
Біля шкільної калитки Максима немає. Я зачекав трохи й пішов на дах сам. На дзвінки він не озивався не схоже на нього. Я занервував.
Піднімаючись сходами, відчував страх раніше я пролетів би, тримаючись за його гарячу долоню, а тепер кожен крок мов випробування.
На даху зустрів мене порив сирого весняного вітру і тиша. Нікого не було.
Я хотів уже йти, витягнув телефон, щоб увімкнути ліхтарик, бо вже темніло. Але щось раптом поворухнулося на краю даху, і я застиг, ледве втримавши вигук переляку, коли впізнав знайому постать.
Макс…
Він сидів на самому краю, з обвислими плечима. Я, хоч і знав його недовго, одразу відчув йому дуже боляче. Щось сталось серйозне він розбитий. Саме поза не його. Завжди був зверхній, а тут…
Мене скував страх. Я залишив рюкзак і мовчки вийшов на дах.
Привіт…
Усівся поряд, але на відстані я боявся висоти з дитинства, і не розумів, чому прийшов за Максом навіть сюди, подолав страх.
Привіт, Максим навіть не глянув. Я взяв його за руку крижану, безсилу.
Ти замерз…
А? він підняв голову, але очі його були порожні. В ту мить, здається, я вперше зрозумів, що відчуває мама, коли ми сваримось: той самий страшний тваринний страх не достукатись до того, кого любиш.
Як ти?
Мій голос нагадав мамин: ті ж нотки, та ж тривога. “Скажи мені! Зізнайся! Я ж не ворог!”
І це спрацювало.
Погано… Дуже погано, Хрисю, відповів він ледь чутно й стиснув мої пальці. Мені зовсім погано…
Щось сталося.
Я не питав, констатував. Це теж спрацювало.
Так.
Я можу дізнатися? Я розумію, ми не такі вже й близькі, але, може, ти поділишся?
Він глянув так, що я мало не здригнувся.
Ти вважаєш, що ми не близькі?
Ні. Ти не так зрозумів. Я вважаю тебе дуже важливим, але не певен, що ти так само.
Хрисю, не кажи так. Крім тебе, в мене нікого…
Моє серце ледь не вискочило, коли він це сказав.
Чому “нікого”? А батьки?
Він здригнувся, похитав головою. Я аж злякана вигукнув:
Обережно!
Та тримай мене! Краще відштовхни! Як і вони!
Хто?!
Ті, кого я вважав батьками. Виявляється, вони мені ніхто! Мама сьогодні віддала документи й пояснила, як я у них зявився. Хрисю, я прийомний! Я завжди підозрював, але тепер усе збагнув: я жив чужим життям, зайняв чуже місце…
Він кричав на весь дах, а я стискала його руку, боячись, що щось може статись. Я більше не сумнівався він міг зробити фатальний крок.
Я знав, що всі ці маски Максима для інших, а справжній він ранимий і добрий. І мені раптом стало стидно за себе, за свою злість на батьків.
За яку несправедливість я так борюсь? Якими були б мої “дорослість” і “сміливість” якби не мамино плече біля мене? Переді мною сидів хлопець, який реально став дорослим, коли дізнався: його дитинство скінчилось тут і зараз, і лишився він сам.
Максе, мені страшно! не втримавшись, я заплакав. І це трохи привело Максима до тями.
Ей, чого ти? він обійняв мене, а я міцно притислась.
Не треба, будь ласка. Не роби цього. Хай навіть вони тебе вигнали я від нас не відмовлюся. Розумієш? Ти для мене найдорожчий у світі!
Я не Максим, тихо сказав він, і я крізь сльози спробував розгледіти його обличчя. Раніше мене звали інакше.
І як?
Олексій. Прізвище теж інше.
Це все не головне! Ти це ти! Мені важливий ти, а не імя! Чуєш?!
Так, але для всіх це не так просто… Що мені тепер робити, Хрисю? Куди йти?
Додому не можна? Вигнали?
Ні. Мама плакала, просила залишитись. А тато… Я його вдарив…
Чому?
Він не давав мені піти, намагався замкнути. Кричав, що я нічого не розумію…
А ти? Ти все зрозумів? Усе-усе? Ти певен?
Про що ти? Що тут розуміти? знову крик. Чому саме зараз вирішили сказати?
Мій голос розтанув у вітрі, а він знову згорбився.
Не знаю… нарешті вирвалось у нього, і я полегшено видихнув.
У його голосі зявилась розгубленість вже не безнадія. Це добре.
Хочеш, я піду з тобою?
Куди?
До твоїх. Максе, ми разом підемо й дізнаємось, чому саме зараз вирішили розказати правду. А потім вже вирішиш, що робити далі. Якщо захочеш повернемось сюди. Я не заважатиму.
Він здивовано подивився, а потім я взяв його за руку й мяко потягнув від парапету.
Ходімо!
Він повільно зліз з парапету, і ми пішли до сходів. Я відчував його кроки у своїй руці.
Я слабак…
Не вигадуй! буркнув я, ведучи його до виходу. Я б сам збожеволів, якби дізнався таке. Почув?
Я спіткнувся Максим підхопив мене.
Обережно!
Ой, хто б говорив! засміявся я. Ідемо, у нас ще багато справ.
Цей вечір залишиться у памяті назавжди.
Розмова з його рідними важка, але потрібна. Примирення, коли Максим дізнався його справжній батько ось-ось вийде з тюрми й хоче розповісти йому правду.
І сльози тієї, що замінила йому маму, взявши на себе крихітного хлопчика, який був сином її подруги, так безглуздо і трагічно загиблої.
Моя мама… Тобто справжня…
Так, Максиме, це зробив твій тато…
І тепер він хоче…
Побачитись із тобою.
Я не хочу!
Ми тебе розуміємо. І саме тому вирішили розповісти зараз. Ми думали, що ще є час, але звільнили його раніше.
Я не хочу його бачити.
Маєш право. Ми підтримаємо будь-яке твоє рішення.
Вони говорили й говорили, і я зрозумів: на дах ми з Максимом вже не повернемось. Щось змінилось у нас. Минуле відступило, майбутнє стало ближчим.
А коли я, вже під опівніч, повернувся додому, безшумно відчинив двері, не знявши навіть куртки, навшпиньки пройшов на темну кухню, де мамина постать застигла біля вікна я обійняв її, зарившись обличчям у знайомий запах маминої парфуми, та сказав одне те саме слово, яке все змінює:
Пробач…
І почути у відповідь найголовніше:
І ти мені… голодний?
Ні, мам. Дякую… Знаєш, здається, я сьогодні склав найважчий іспит.
Який, Хрисю? У вас ще не скоро ж іспити?
Думаю, найголовніший, мамо… Потім розповім.
Чому потім?
Бо завтра пробник і треба виспатися…
