Олена зранку відчувала себе не дуже добре. За вікном сипав сніг. Вона зраділа, що вчора встигла до магазину,— сьогодні довелося б пробиратися крізь заметіль, а це не так просто з її хворими ногами. До того ж, здавалося, знову підскочив тиск. Вона прийняла пігулку, лігла на диван і заплющила очі.
«Що ж я лежу? Треба борщ варити»,— подумала вона, але піднятися не було сил.
Так уже повелося, що першого січня до неї на обід приходив син із дружиною. А раніше, коли Олег був малий, ще й із онуком. І завжди з порогу питав: «Мамо, а борщ є? Салати вже набридли». Олена вирішила, що ще трохи полежить і почне готувати. Встигне. Вона прислухалася до себе: голова, здавалося, трохи відпустила.
Вона розплющила очі і подивилася на фотографію чоловіка на стіні. Свідомо повісила так, щоб, засинаючи й прокидаючись, бачити його. Сім років минуло, а звикнути так і не вийшло—часто згадувала й розмовляла з ним, дивлячись на портрет.
—Погано мені без тебе, Володю,— промовила вона вголос.
«А пам’ятаєш, як ти прийшов з роботи без подарунка на мій день народження? Квіти сховав під пальто на вішалці. Навмисне повільно роздягався, щоб я вийшла і запитала, чого це ти так довго мішкаєш?
А ти сказав, що зарплату втратив. Зайшов у магазин, поки вибирав мені подарунок, хтось витягнув гаманець із кишені. Як же я розлютилася тоді! Адже відчувала підступ, знала твій нестерпний характер—і все ж таки потрапила в пастку.
І який же був упертий—доводив до кінця все, що задумав. Я вже прикидала, як проживемо місяць без грошей.
Прийшли гості: син із дружиною, твій друг Тарас із дружиною, та моя подруга Мар’яна. Сіли за стіл, розлили вино, ти сказав тост—а потім подарував мені коробочку із золотими сережками. Мені тоді п’ятдесят виповнилося. І так прикро стало, що ледь не кинула в тебе цією коробочкою! А ти лише сміявся, тішився, що знову вдалося мене розіграти». Олена докірливо поглянула на портрет.
«А як ключі в сніг упустив, пам’ятаєш? Як довго ми їх разом шукали! Сусіди навіть вийшли допомогти. Потім ти підкинув, щоб я сама знайшла. Скільки разів питала—так і не признався, що це жарт. Перед сусідами соромно було? Не зрозуміли б. Діставалося не лише мені, а й дітям…»—продовжувала вона безмовну розмову.
Володя з фотографії слухав уважно. Рідкий кадр, де він був серйозним. Зазвичай він химерно посміхався. Олена зітхнула і сіла на дивані. Голова перестала боліти.
Вона пішла на кухню і почала варити борщ. Кожен рух віддавався болем у колінах. Вона готувала і згадувала…
***
Був теплий серпневий день. Молода Олена сиділа у білій весільній сукні перед дзеркалом. Подруга Мар’яна укладала їй волосся. Вона навчалася у місті на перукарку. Олені не сиділося на місці—то щасливо посміхалася, то задумливо завмирала.
От-от наречений за нею приїде, а вона досі не була певна, чи правильно зробила, послухавши матір.
«Родина у Петра міцна, господарство велике, сам парубок працьовитий. А за кого ще в нашому селі вийдеш? У міських хлопців і своїх дівчат вистачає»,—умовляла мати.
І Олена погодилася. Двадцять уже,—час заміж. Мар’яна розхвалювала її наряд, Петра, а в Олени на очах виступили сльози. Вона то й діло прислухалася до шуму за вікном—чи не під’їхав автомобіль. І раділа, якщо машина проїжджала повз.
Та ось мотор затих під вікнами, хлопнули дверці. Олена здригнулася і напружилася. Серце, немов спіймана пташка, затріпотіло в грудях.
Мар’яна вибігМар’яна вибігла назустріч нареченому, щоб виторгувати викуп, а Олена раптом побачила у дверях не Петра, а Володю, який усміхнувся так само лукаво, як на фотографії у її кімнаті.
