**Квартира, або Історія однієї сім’ї**
Оксана поверталася зі школи, думаючи, як сховати від мами двійку. Хотілося, щоб її взагалі не було вдома. Тоді можна б просто засунути щоденник під подушку і сказати, що забула його у класі. Але що робити завтра? Не кожен же день його забувати. Мама рано чи пізно дізнається.
«Сьогодні сховаю, а завтра постараюся виправити. Тоді буде не так страшно», — вирішила Оксана і прискорила крок.
Мама завжди нагадувала, що треба добре вчитися. По-перше, щоб не ганьбити батькове прізвище — він був професором. По-друге, щоб тримати мозок у тонусі. У них у родині була схильність до хвороб пам’яті. Бабуся померла від Альцгеймера, коли Оксані було два роки.
Увійшовши в квартиру, вона намагалася не грюкнути дверима. На вішалці висів мамин плащ — значить, вона вдома. Оксана тихо роззулася, прокралася до кімнати й засунула щоденник під подушку. Тільки тоді зітхнула з полегшенням. Переодягнулася й сіла за уроки, навіть два рази перечитала параграф з історії. Але мама так і не зайшла до неї. Це було дивно.
Вона прислухалася — у квартирі стояла тиша. Може, мама захворіла й спить? Квартира була просто́ра, з високими стелями та старовинними меблями. Коридор, заставлений шафами, здавався довгим і похмурим.
Раптом у вітальні пролунав бій годинника. Оксана аж підскочила, але потім згадала — це дідусеві куранти. Вона пройшла до кухні й побачила маму: та сиділа за столом, сховавши обличчя в долонях.
— Мамо… — торкнулася її плеча Оксана.
Мама підняла заплакані очі.
— Тато помер. Під час лекції… — голос її звучав порожньо. Вона обхопила доньку й розридалася. Оксана теж не витримала.
Наступного дня вона не пішла до школи й не виправила двійку. Вони ходили по лікарнях, моргах, несли татові кращий костюм і нові черевики. На похоронах було багато людей — колеги з університету. У домовині лежав незнайомий старий, але мама плакала над ним: «Як же ми без тебе?..»
Після похорону мама цілими днями лежала, не їла. Оксана варила собі макарони. Грошей не вистачало. Мама продала свої прикраси, а потім прийшла сусідка і запропонувала купити меблі.
— Ні, — відрізала мама. — Квартира без них буде вже не та.
— Така мебель тільки в музеях, — пояснила вона пізніше Оксані. — Її навіть під війну не продали.
Тоді ж мама розповіла, як опинилася в цій квартирі. Вона приїхала з села, зустріла батька — він був набагато старший. Його мати спочатку її не приймала, але після народження Оксани притихла. А потім і сама почала забувати все. Незабаром після отримання звання професора й батько став «вимикатися».
— Серце не витримало, — шепотіла мама.
Потім у їхньому житті з’явився Віктор.
— Він гарно заробляє, нам буде легше, — казала мама.
Але Оксані він не подобався. Вона помічала, як він оглядав меблі, гладив їх. Натякала мамі, що йому потрібні лише гроші, але та не слухала.
Через кілька місяців мама простудЧерез кілька місяців мама простуджувалась, а кашель не проходив, і незабаром її не стало — як і батька, тільки тепер Оксана вже знала, що це не випадковість.
