Сон, у якому все повторюється: мати пішла, дочка пішла — а дідусь залишився з онукою
Марія завжди вміла вибирати. Навколо неї вертілись заможні, статусні, успішні чоловіки. Та проти очікувань усіх рідних та подруг, вона обрала простого хлопця з Чернігова — Олександра. Не красеня, не кар’єрист, не бізнесмен. Просто щирий, добрий, уважний. Такий, що дивиться у вічі й тримає за руку, коли важко. Вони прожили разом лише кілька місяців, коли розписались, а ще за пару — народилась маленька Софійка. І тоді почалося справжнє випробування.
Марія категорично не хотіла втрачати кар’єру. У її відділі обіцяли підвищення, вона сяяла на планерках, їздила у відрядження й писала звіти по ночах. Олександра ж якраз звільнили — компанія скоротила штат, і його прізвище опинилось у списку без пояснень. Ось тоді Марія і запропонувала: «Ти будеш у декреті. Ти краще впораєшся». І він погодився, без претензій. Спочатку заради неї, потім — заради доньки.
Жили вони далеко від батьків, допомоги чекати було нізвідки. Олександр, як старший син у багатодітній родині, знав, що таке турбота про молодших. Він з головою пірнув у пелюшки, соски, каші, безсонні ночі й візити до дитячих лікарень. З часом він так втягнувся, що став своїм серед матусь у дворі. Обговорював прорізування зубів, щеплення й методи всипляння, як справжній експерт.
А Марія жила на валізах. Конференції, звіти, корпоративи, вечері з партнерами. Вона поверталась додому на два дні, а потім знову їхала. Олександр терпів. Але одного разу попросив: «Я теж хочу працювати. Давай візьмемо няню». Вона відмахнулась:
— Софійка до тебе прив’язана. Жодна няня не впорається так, як ти. Посиди ще, гаразд?
Він знову погодився. Але незабаром вона повернулася з відрядження й, не знявши пальта, випалила:
— Я закохалася в іншого. Він не любить дітей. Тому Софіка залишиться з тобою. Я за речами.
— Що?! Як це — просто їдеш?
— Я більше тебе не люблю, Сашку. Пробач. Але ти впораєшся.
І пішла. Без сліз, без пояснень. Ніби викреслила родину зі свого життя. Олександр залишився один. З маленькою донькою, без роботи, без підтримки. Але він не здався. Пішов на підробітки, влаштував Софійку до садочка, крутився як міг. А Марія з’являлася лише на дні народження — з подарунком і посмішкою на п’ятнадцять хвилин.
Донька росла гарною, розумною й дуже вразливою. У школі вона старалася з усіх сил, а вдома обіймала батька, який замінив їй обох батьків. До матері ставилась холодно. А коли та приїжджала, казала прямо:
— Можеш не заходити. Ми з татом тебе не чекали. Нам і без тебе добре.
Софійка вступила до університету, познайомила батька з хлопцем. Молоді незабаром одружились і з’їхали. Олександр залишився один, але не сумував — у нього зав’язалась тепла дружба із сусідкою Ганною. Вона допомагала по господарству, приносила пироги й слухала його історії.
Та щастя знову не затрималось довго. Чоловік Софійки кинув її з немовлям на руках. І вона, зламана й втомлена, повернулася до батька.
— Тату, можна ми в тебе поживемо? Мені треба подумати…
Олександр не відмовив. Він допомагав з онукою, носив на руках, колискові співав. А Софійка… знову закрутила роман. Тільки тепер — з іншим. І онучку знову залишила батькові. Як колись це зробила Марія.
Історія повторилась. Але Олександр уже не дивувався. Він просто обійняв малечу, зварив їй кашку й сів поруч. А Ганна, його добра сусідка, поставила чайник і сказала:
— Ну що, дідусю, почнемо все спочатку?
І він усміхнувся. Бо попри зраду двох найдорожчих жінок, у цьому домі все ще жила любов.
