Сашко належав до тих хлопчаків, що ніколи не пізнавали материнської любові та не відчували батькової підтримки. Все своє дитинство він провів у дитячому будинку і йому є чим поділитися з суспільством.
Звичайно, дитячий будинок дав йому головне для виживання: їжу, сон, тепле приміщення та однолітків, але він не дав того, що таке важливе для кожної дитини: підтримки, ласки, любові та турботи. Попри те, що Сашко цього всього не знав, була у нього одна таємниця, про яку він нікому не розповідав і лише наодинці замріяно думав про свій сон, що постійно повторювався. У ньому молода жінка усміхається до хлопчика, міцно притискає його до себе, а потім цілує у лобик, щиро посміхаючись.
Він обожнював цей сон й одночасно ненавидів, бо у його житті все було інакше. Ніхто не гладив його з такою турботою, ніхто не дивився на нього таким теплим поглядом й ніхто не дарував йому поцілунок, сповнений любові.
Щодня всі, такі ж, як і він, чекали приходу незнайомих чоловіків та жінок, що будуть до них придивлятися, гратимуться з ними, когось вгостять цукерками, а комусь принесуть новий конструктор. Доки всі намагалися добитися їх уваги, Сашко лише дивився на них безжиттєвим поглядом. Хтось танцював, хтось співав, хтось показував свої «відмінно», а хтось просто хапав їх за руку й називав «мамами», Сашко ніколи й не думав стати такими, як вони.
Він дивився й не розумів, чому його товариші так прагнуть потрапити у будинок до чужих людей. Він ніколи навіть не пробував показати себе з кращої сторони й посміхнуться, тому ніхто з вихователів не розраховував, що він колись знайде сім’ю.
Одного дня серед кучі незнайомих жінок він помітив ту саму з його снів, яку він називав «мамою». Він не міг повірити, що це йому не сниться, тому спостерігав за кожним її кроком та усмішкою, доки вона цього не помітила й підійшла до нього, посміхавшись точно так само, як уві сні.
Дівчина розговорилась з хлопчиком, що не міг відвести від неї пильного погляду. Потім вони пішли пити чай й розлучилися на кілька днів. Згодом, Яна стала забирати хлопчика додому на вихідні й через місяць зрозуміла, що більше не може жити без цього хлопчика й вони з чоловіком почали оформлювати опіку над ним.
Та й сам Сашко, так прикипів до своєї мами, що весь час рахував хвилини до моменту їхньої наступної зустрічі.
Сашко нарешті отримав те, про що мріяв, — велику дружню родину, де його люблять та цінують.
