ПРО КОТЛЕТИ
Не знаю, як інші самотні жінки, а до мене всяка нечисть чіпляється частіше. Вчора вночі, наприклад, лежу на ліжку, зітхаю. Начиталася новин, наїлася котлет, страждаю з усіх сил, коротше кажучи.
Чую за шафою хтось тоненько занив. Голосок жалібний, немов у кошеняти.
«Блоги, чи що? думаю. У Львові писали, що ці тварюки повсюди. Невже й до Чернігова дісталися? Втомилися, мабуть.»
Через десять хвилин «блоги» перестали вити й почали шкребти по підлозі.
«Зараз встану та вдару лопатою», збрехала я.
Не встати мені після порції котлет. Не дай Боже, якщо вночі схочеться до туалету доведеться котитися.
«Не треба лопатою», ввічливо попросила «нечисть».
«Ого, розумні, подумала я крізь сон. То не блоги. То сусід зїхав з глузду. Хоча, з іншого боку, хто зараз не зїхав? Ну, окрім мене. Мені й зїхати ні з чого, а інші люди мучаються.»
Раптом «нечисть» перестала шкребти, і в напівтемряві до мене почав підкрадатися щось лохмате й довге. Зір у мене не фонтан, тож я мружила очі, намагаючись зрозуміти три речі: чи не були котлети ідеальним снодійним, і я вже давно сплю?
Це три вуха чи три роги? І звідки в нашому підїзді такий високий невідомий сусід? Я всіх високих одразу записую у блокнотик у мене колекція.
«Василь Геннадійович?» спробувала впізнати незнайомця.
«Холодно», відповіла «вежа» і одразу вдарилася лобом у люстру. «Ойойой!!!»
«А хто тоді?»
«Дід Піхто», захихикав довгастий, простягнув до мене довгі-предовгі чорні лапи й сказав: «Уууууу!»
«Я на Гуляйпіль теж нігті чорним малювала. У вас гель-лак, чи свої?»
«Свої», образився довгастий.
«Незручно, мабуть, з такими пазурями в носі копатися.»
«Я не зрозумів! Тобі не страшно?»
Тут він наблизив до мене свою жахливу морду, і виявилося, що в нього три вуха. Два звичайні, а третє на скроні, схоже на велику шишку.
«Мені книгу на цьому тижні здавати, а я лише три сторінки написала. Ще й іпотека, і розлучення. Я доросла жінка, вибач. Лякай мене, як хочеш, але не дуже.»
«Наші кажуть, що й у пять років не кричала. Один горщиком вдарила у нього й досі голова в інший бік дивиться.»
«Тоді навіщо прийшов?»
«Затишно в тебе.»
«Це через котлети. Хочеш?»
«Хочу.»
«Тоді сам біжи, мені не піднятися.»
Страшномордий гість метнувся чорною тінню на кухню, повернувся з чаєм (налив, до речі, в мою улюблену чашку!), котлетами та бутербродами. А в пащі тримав яблуко. Прямо як я, тільки волосся густіше.
«Угощайся?» простягнув він мені тарілку.
«Що?»
«Питаю, чи будеш? Бери, я багато взяв.»
«Із задоволенням, але вже більше не лізе.»
«А на вигляд така містка жінка, ніж удав у окулярах.»
«Дякую за комплімент. Лягай поряд.»
Я підсунулася, і ми трохи полежали разом. Було добре. Ніч, чавкання, запах котлет. Ще щоб заспокоїти розум і тіло?
«Може, до сусідки на третій поверх зійдеш? Вона старенька, їй багато не треба.»
«Я вчора в неї був. Вона в мене табуреткою кинула.»
«О, тоді зрозуміло, звідки шишка.»
«Ага.»
І ще півгодини ми полежали поруч, зітхаючи кожен про своє.
Попрошуся, мабуть, до них. Здорово, напевно, так швендяти по чужих квартирах і жувати халявні котлети. Тільки на голову треба щось міцне. Каструлю, наприклад
