Близько чотирьох років тому в нашому будинку продавалася квартира. Купили ту квартиру молоді люди. На той час вони вже були сімейною парою, тобто одружені. І лише через 1 рік ми дізналися, що звуть їх Наталя і Максим.
Наталя ця була неприємною жінкою. Вона весь час ходила з головою піднятою вверх та не віталася з нами. Ніби вона тут королева, а ми всі холопи не достойні чути її голос.
А приблизно трохи більше року тому в цієї сім’ї з’явилась дитина. Максим працював з ранку до вечора, а Наталя сиділа в декреті. Гуляла вона з маленькою часто. Якщо чесно навіть занадто часто. Ну, суто для нас та всіх інших сусідів здавалось, що занадто часто, бо спокою вона не давала нікому.
Наталя сварилася з усіма і по всіх причинах. Переважно по тих, які причинами навіть не є. Ми так вже рік страждаємо. Кричить вона на дітей, які сміються на дитячому майданчику коли вона на вулиці гуляла з візочком. Та навіть через звичайну розмову бабусь на лавочках біля під’їзду. Загалом свариться і кричить вона як на дорослих, так і на дітей.
Звісно, на неї могли так повпливати вагітність та пологи. Проте скоріш за все вона така була сама по собі. Але не можу сказати тобі точно.
І нещодавно сталась дуже цікава історія. Йшла ця Наталя з повними пакетами з магазину. Частина пакетів була у корзині візка. І звісно ж візочок не витримав такого навантаження і в нього відпало колесо. Звісно відпало. Дитячий візочок для того, щоб в ньому возити дітей, а не весь асортимент магазину.
Наталя почала збирати продукти та дуже злим поглядом дивилась на нас. Дивилась вона так, дивилась і в кінці-кінців Наталя не витримала та почала кричати:
-Що ви вилупились?! Радієте?! А ну швидко ходіть мені допомогти! Давайте! Підіймайте свої дупи з лавок і йдіть сюди!
-А от якби ти зі всіма не сварилася і не ображала наших дітей – ми б допомогли. А так – сама розбирайся зі своїми проблемами. Відносить до інших так, як хочеш, щоб до тебе відносились, але нажаль цього ти ніколи не зрозумієш. – відповіла на їх крики я.
Вона, можна сказати, спалила мене поглядом, взяла все в руки та пішла додому. І ніхто з нас не допоміг їй. І нам не соромно за це, бо за людей вона на не сприймає, то чому ми маємо сприймати її за людину?
