Іван Федорович сидів біля вікна. Наближаються свята, а чоловіку сумно. Знову йому самому сидіти вдома. Навіть сусіди роз’їжджаються по родичах. Під під’їздом декілька днів буде тихо. Після свят знову життя потече своїм річищем.
Колись молодий Іван з дружиною Вірою відмічали новосілля. Нарешті їм дали квартиру. До цього вони тулилися в найманій кімнаті з трьома дітьми. Сини не посидючі, тому сусіди часто скаржилися на дітей, які літали немов вихор, збиваючи всіх на своєму шляху. Коли нарешті отримали квартиру, зітхнули полегшено. Три кімнати достатньо для їх.
Час линув, діти виросли, роз’їхалися по країні. Додому навідувалися не часто. Іван із Вірою чекали, але вдвох веселіше. Навіть коли діти не могли приїхати, не засмучувалися. Мабуть, свої турботи. Всі три сини одружені, внуків шість. Привозили, знайомили з бабусею і дідусем. А для Івана і Віри то така радість, бавитися з ними. Просили, щоб хоч хто залишив у них своїх дітей, бабусі й дідусю розрада, піклуватися буде про кого. Але ні, немає коли потім забирати назад. Всі по роботах, заклопотані. Так і жили удвох із дружиною.
На свята з’їжджалися всі сини сім’ями. Весело, тісно. Подушки в сусід позичали, щоб було на чому спати. Віра цілими днями стояла біля плити. Варила, смажила, пекла. Коли невістки пропонували свою допомогу, віднікувалася, говорила, що сама справиться. А їм дома набридне готувати. Поважали Віру дівчата. Тому їхали до них як на відпочинок. І нічого, що тісно, але велика сім’я, приємно.
Коли вийшли на пенсію, вирішили купити дачу, щоб літом чим зайнятися. Плани великі. Але не збулися мрії. В той рік, коли хотіли купувати дачу, захворіла дружина. Думали, що мине, тільки не здолала хворобу. Через три місяці пішла із життя Віра. Залишився Іван Федорович один. Діти приїжджали, звали до себе побути. Але назовсім до себе забрати не запропонував ніхто. А він сам не наважився говорити про це.
Так і живе один. На свята діти вітають, але ніхто не запрошує до себе. А він сидить згадуючи прожиті роки, і сльози течуть по щоках. Погано без дружини, немає кому пожаліти, підтримати, здолати сум. А діти, що діти. Мабуть, заклопотані, як вони колись із Вірою. Здавалося, що життя в клопотах буде завжди. А ні, наразі багато вільного часу, а куди його застосувати. І діти не розуміють, як страждає їхній тато. Зрозуміють, коли самі залишаться одні у квартирі, а їхні діти розлетяться по світу.
Іван Федорович не скаже, ображається на дітей, чи розуміє їх. Хотілося, щоб вони самі здогадалися, яким одиноким почувається їхній тато. Щоб не забували турбуватися про нього, адже він живий і чекає їх.
