Мені залишилося вже недовго жити, тож я вирішила розповісти своїм дітям історію їх появи на світ. Ця історія не про те звідки беруться діти. Мої син та донька це вже давно знають, адже самі вже стали батьками. Історія, яку я розповім набагато цікавіша.
Ми з Назаром одружилися, коли обом було по 18 років. Ми були дуже молодими та шалено закоханими один в одного. Мріяли, що у нас буде як мінімум двоє дітей. Та роки йшли та мені ніяк не вдавалося завагітніти. В той час не було таких технологій, як сьогодні, тож у нашого нещастя було лише одне виправдання: “Бог не дав нам діточок”.
Згодом ми з Назаром змирилися з цим та стали жити собі далі. Займалися домашнім господарством, згодом стали заможними людьми.
Якось я ходила доїти корову та почула за сараєм якийсь шум. Як тільки я зайшла за сарай, хтось накивав п’ятами та я побачила в чагарнику великий кошик, в якому лежало немовля. Біля нього була записка:
“Будь ласка, подбайте про мою донечку. Я не можу її залишити, бо батьки, як дізнаються про неї, то не жити мені на білому світі. Я ще дуже молода, щоб бути матір’ю. Знаю, що ви давно чекаєте на дитину. Хай моя донька стане вашою донькою.”
Я дуже зраділа своїй знахідці та поспішила до Назара зі словами, що лелека приніс нам дитину. Чоловік дуже зрадів донечці. По своїй будові тіла я повненька та ніхто б і не здогадався, що я не вагітна. Ми оформили цю дитину як рідну та стали повноцінною сім’єю.
Цей кошик був дуже старий та дірявий та не підлягав ремонту, тож я віднесла його туди, де знайшла. Якось я знову почула шурхіт за сараєм та історія повторилася. В кошику лежало немовля та записка:
“Це її братик, пробачте, що знову до вас звертаюся, допоможіть, будь ласка, догляньте, як свого сина”.
Коли я прийшла до чоловіка з тою ж кошиком, то Назар пожартував:
– Що, знову лелека прилітав та нам щось передав?
– Так, братика.
Чоловік ще більше зрадів. Та у нас тепер стало вже двоє дітей. Хлопчик та дівчинка були ніж собою схожі та ніхто нічого не запідозрив.
Дітей ми ростили як рідних, вони навіть не підозрювали, що я та Назар не рідні їх батьки. Назвали їх Віктор та Вікторія.
Згодом вони пішли до школи, допомагали нам по господарству та радували нас своїми успіхами. Коли настав час, вступили до університету. Зараз уже подарували нам онуків.
Я вважаю, що вони для нас є подарунком долі. Дарма, що вони нам не рідні, ми їх все одно дуже любимо.
На весіллі доньки я помітила дуже дивну гостю. Жінка явно не з тутешніх. Вона дуже уважно слідкувала за усією церемонією та увесь час заливалася слізьми. Після того, як донька покинула наш дім, та дивна жінка підійшла до мене та подякувала за те, що я виростила її доньку. Сказала, що я можу не хвилюватися і вона ніколи не шукатиме спілкування з Вікторією.
На весіллі Віктора вона теж була. Діти не помітили її, оскільки були дуже зайняті важливими подіями їхнього життя. лише Назар щось запідозрив та запитав мене про цю незнайомку. Довелося йому розповісти про те хто це був.
Віктор та Вікторія дуже дивувалися тому, що я їм розповіла та дякували за чудове виховання.
