Я завжди вважала свого батька найкращим та вірила кожному його слову, адже крім нього у мене нікого не було. Як згодом з’ясувалося, я дуже сильно помилялася.
Усе життя я вважала, що моя мама від мене відмовилася. Та не хотіла її знати через те, що батько розповідав буцімто вона зовсім не хотіла мого народження та не була готова стати матір’ю. Навіть в пологовому відділенні збиралася написати відмову від мене та батько її вмовив цього не робити, запевнивши її у тому, що він сам про мене піклуватиметься. Їй потрібно було лише бути поряд зі мною. Мама пожила з нами декілька тижнів, а потім втекла з коханцем.
Батько довго ще намагався знайти маму та вона не виходила на контакт, через знайомих передала, що вона дуже щаслива без нас та щоб він її не намагався знайти. Та батька це не зупиняло та він писав їй знову і знову, благаючи повернутися, адже доньці потрібна мама. Та його спроби не увінчалися успіхом.
На щастя, у мене все склалося добре. Я вийшла заміж та ми стали очікувати появи нашої донечки. Мене усе життя цікавила історія нашої родини та я хотіла назвати свою дитину ім’ям, яке носила прабабуся чи якась інша родичка. Батько розповідав, що у нас в родині було декілька імен, які передавалися з покоління в покоління.
Раптом мою увагу привернуло одне старе фото, воно було зігнуте та дуже потріпане. На ньому стояв мій батько та обіймав якусь жінку, яка була наче дві краплі води схожа на мене. Я тоді здогадалася, що це моя мама.
Я дуже уважно поглянула на ту жінку та вона була зовсім не схожою на людину, яка могла покинути свою рідну дитину. У неї були дуже добрі очі та щира посмішка.
Я захотіла дізнатися більше, тож знайшла у шафі стару коробку з паперами. Там були листи. Усі вони були адресовані моїй мамі. Її звати Анастасія. Я стала читати що у них написано.
І тут я дізналася правду. Батько мене обманював. Він погр _ожував моїй мамі, що їй буде несолодко у разі, якщо вона намагатиметься нас знайти. Він не віддасть мене ні за яких обставин. З прочитаного я зрозуміла, що батько силоміць забрав мене у мами, щоб помститися їй. За що, я не знаю. Та придумав усю історію, в яку я все життя вірила, щоб я не намагалася відшукати свою маму.
Від прочитаного я почала плакати, мені було образливо, що мій рідний батько виявився такою підлою людиною та що я втратила стільки років спілкування з мамою через його неприязнь до неї. Від хвилювання мене почалися пологи, я зателефонувала до чоловіка та він повіз мене в пологовий будинок.
Народилася здорова дівчинка та я уже знала як її назву. Анастасія.
Чоловіку сподобалось ім’я, а батько закляк від несподіванки та став переконувати мене назвати дитину якось інакше. Я різко перебила його та сказала, що ми самі приймемо таке важливе рішення.
Коли я вже краще себе почувала, то написала за вказаною в листі адресою надіючись, що мама ще й досі там проживає. Моє передчуття мене не підвело та, коли ми зустрілися, то сильно плакали обидві. Це були сльози щастя.
Я показала їй онучку, яку назвала на її честь. Мама просила вибачення за те, що так і не змогла мене відшукати, але я сказала, що все розумію. Тепер все стало на свої місця.
