«Ти зустрів її першим — іди з нею», — сказав Андрій псові. «Я буду сумувати.»
Електричка збавляла хід. Пасажири вже зібрались біля дверей. За вікном повільно пливли описи освітленої фонарями платформи маленької станції під Києвом. З глухим стуком двері відчинились, і люди, навантажені сумками, висипали на брудний від тисячі ніг перон.
Андрій вийшов останнім. Його ніхто не зустрічав. Він і сам не поспішав до своєї орендованої халупи, куди приїжджав лише переночувати.
Років п’ять тому він розлучився з дружиною, залишив їй і маленькій донечці квартиру, а внайми взяв дешеве житло на околиці.
Колись закохався в дівчину, але швидко розійшлися. А через три місяці вона несподівано прийшла до нього з округлим животом. Він запропонував оформити шлюб. Через чотири місяці народила здорову дівчинку.
Зі сльозами дружина зізналася: до нього зустрічалася з хлопцем, який кинув її, дізнавшись про вагітність. А тут трапився Андрій. Повертатись до рідного села їй не хотілося. Виганяти ж її він не міг. Подав на розлучення, пішов сам.
Тепер працював без вихідних, збираючи на нове житло. Знайомий зібрав бригаду — Андрій узявся за ремонти.
Він неспішно підійшов до сходів. Унизу сидів рудий пес. Підняв на Андрія очі, потім знову дивився на перон.
«Там нікого… Хазяїн не приїхав? Ну, може, на останній електричці буде», — пробурчав Андрій і пішов.
Через кілька кроків озирнувся. Пес піднявся на перон, насторожено озираючись. Прогримів відхід поїзда. Собака заскулила, провівши його поглядом, потім спустився й підбіг до Андрія, сів напроти, немов питаючи.
«Що, брате? Чекатимеш чи підеш зі мною? Другого разу не запропоную». Андрій розвернувся й пішов, не озираючись.
Пес постояв, задумавшись, потім побрів слідом. Спочатку йшов позаду, потім поруч.
«Нудно самому? Розумію. А ти чий? Не бачив тебе раніше…»
Так вони дійшли до чотириповерхової цегляної хрущовки. Біля під’їзду пес зупинився.
«Заходь». Андрій відчинив двері. «ВиПес увійшов слідом, а на порозі зупинився, мов думаючи, чи справді це його новий дім.
