Час плине немов вода. Ще тільки но вчора я закінчила школу та стала молодою студенткою, за якою табунами бігали хлопці, а сьогодні мені сказали таке у магазині.
Після роботи я зайшла купити додому щось перекусити. Мешкаю я сама, хлопця не має, тому в холодильнику зазвичай «вішаються миші». Як раз була годинна-пік. Повний маркет людей. Я підійшла до каси та почала викладати продукти. Там сидів молодий хлопець, студент. Він почав щось мені говорити, але через капюшон з хутром я не розчула. Тоді цей нахаба голосно сказав на весь магазин (так мені здалося): “Жіночко, ви що не чуєте. Я ж сказав, що каса тимчасово не буде працювати перейдіть до іншої».
Лише за ось це жіночко потрібно було дати йому копняка. Я ще не звикла, що мені за рік буде сорок. А тут таке «жіночко» майже в обличчя перед людьми. Та це ще було терпимо. Я почала назад складати продукти у кошик. Аж тут почула як він говорив своїй колезі: «Ці пенсіонерки вже дістали. По десять разів потрібно їм повторювати». Все. Це було вже занадто. Пенсіонеркою мене ще ніхто не називав. Я не змогла втриматися й жбурнула в нього палкою ковбаси. Якби він вчасно не пригнувся, то б напевно довго ходив з синцем.
Я кинула всі продукти на підлогу й обурено вийшла геть. Таке ставлення мені геть не подобається. Більше в той магазин я ніколи не піду. Яка ж я пенсіонерка. Я щодня за собою доглядаю. Займаюся спортом. Ходжу на різні процедури. Й за це все почути що я «пенсіонерка». Жіночки було цілком достатньо.
