**Валіза на колесах**
— Мамо, я вже доросла. Чи можу я хоча б раз зробити те, що хочу? — обурювалася Оленка.
Вони сперечалися вже кілька днів, з того часу, як Оленка повідомила матері, що хоче зі своїм хлопцем поїхати на тиждень до Львова.
— А навчання? Сесія ж не за горами.
— Я ж добре вчуся. Наздожену. Ну, будь ласка, мамо, — благала Оленка.
— Ти ж його майже не знаєш. А що далі? — у Ганни вже не було сил і слів, щоб відмовити доньку від цієї поїздки.
— Якщо не відпустиш, я втечу з дому й ніколи не повернуся, — вигукнула Оленка, сіла на диван, притиснула до живота подушку й відвернулася до вікна.
«А раптом й справді піде?» — прокралася в серці тривожна думка, яка швидко перетворилася на паніку. Донька — це сенс її життя, єдина рідна людина. Втратити її вона не могла.
— Мамо, ти завжди була правильною й залишилась одна. Хочеш, щоб і мені так само? — У голосі Оленки прозвучали істеричні нотки.
— Донечко, усе у тебе буде, не поспішай… — промовила Ганна, але сама розуміла, що донька закохана й не чує її.
Оленка сховала обличчя в подушку й заплакала.
«Невже я справді ворог своїй дитині? Час інший. Усе у них швидко. Може, якби я в свій час була сміливішою, вчасно розібралася б у майбутньому чоловікові, моє життя склалося б інакше». Ганна зітхнула.
— Добре. Їдь. Але щоб дзвонила кожного дня. Багато грошей дати не можу. Знаєш, що на ремонт збираю, — здалася втомлена від суперечок Ганна.
Оленка відкинула подушку, підбігла до матері й обняла її.
— Мамочко, дякую! Гроші не потрібні. У Петра є гроші. Дзвонитиму кожного дня. Кілька разів на день. Не хвилюйся, все буде добре, — щебетала вона радісно.
«Як не хвилюватися? Буде в тебе своя донька, подивлюся, як не хвилюватимешся», — подумала Ганна, але вголос не сказала. Даремно, все одно не зрозуміє.
Донька побігла у свою кімнату й вийшла вже з валізою.
— Ти вже й речі зібрала? Справді втекла б? — здогадка вколола серце болем.
— Ти б відпустила. Я тебе добре знаю. Зараз подзвоню Петрові. — Оленка схопила телефон, але не стала дзвонити, а підійшла до матері.
— А може, і ти б кудись поїхала? До тітки Насті, наприклад. Що ти будеш робити вдома сама? Та ж відпустка, — вже миролюбно сказала ОлОленка подивилась на матір із вдячністю, розуміючи, що справжнє щастя — це не лише свобода, а й мудрість знати, коли повертатися додому.
