Камяна жінка
Ганну Петрівну привезли швидкою, знайшли на вулиці. Вона впала просто в гидку, крижану сніжну жижу піднятися сил не вистачило. Чоловіки обережно посадили розмяклу Ганну до машини та привезли до Приймального відділення.
Велика, кремезна жінка у темно-синьому костюмі, у лакованих чоботях на невеликих підборах, з легким макіяжем, що підкреслював її випуклі очі та повні губи, у вухах важкі сережки з бурштином, зі шкіряною сумкою на колінах, Ганна Петрівна вїхала у хол приймального, сидячи в інвалідному кріслі. Лежати вона навідріз відмовилась. Як тільки оговталась насварила водія швидкої, що тхне від нього тютюном, фельдшерці зробила зауваження за повільність, а практиканту-учню наказала не чіпати до неї руками.
Та хто ж до вас рветься? пробуркотів хлопець, напнувши губи.
О, посмій ще нахамити мені дізнаєшся, ХТО до кого тут доторкнеться! Ганна Петрівна міцно вперлась у підлокітники, сіла зручніше і з виглядом сердитої сови стала роздивлятися довкола. Притисла сумку до грудей, зсутулилась, зсунула темні, вузько насуплені брови до носа. Її лице, ніби грубо висічене з сірої брили, вкривалось сіткою капілярів, що їх криво маскував товстий шар тонального крему, зморшки лише загострювались від поту після уколу.
Проведіть мене далі, не збираюся я тут мерзнути! Тут тягне, холодно! мовила вона, кивнувши на коридор, повний людей.
Реєстраторка суворо оцінила даму у розкішній норковій шубі, вихопила у фельдшерки картку й сказала, що далі Ганна цілком їх турбота. Швидку відпустили.
Гіпертонічний криз, втратила свідомість на вулиці… Ударів головою не було… Тиск зараз… доповідав хлопчина з блакитною нашивкою.
Добре, Ромчику, ідіть вже, місця мало! погладила по плечу санітарка. Хлопець, видно, був її сином.
Он як треба допомагати родичам, відмітила спантеличено Ганна.
Голова шматувалась болем, руки безсило валились на коліна, і важка фірмова сумка сповзала додолу сил майже не залишилось. Навіть говорити важко. Язик, сухий, ніби здеревянілий, присох до піднебіння, хотілося пити.
Будь ласка, води, гукнула Ганна, гучно, чітко, але в повітря.
Її ніхто не почув. Люди метушилися родичі підганяли каталку, втішали, розпитували, підбадьорювали непритомних. Лікарі проходили повз, поправляли стетоcкопи, на ходу розбирали медичні документи, викликали пацієнтів у кабінети. Медсестри теж клопоталися, але все це Ганну Петрівну зовсім не стосувалось.
Де Литвиненко? Литвиненко хто? раптом спитала одна з «сестер», як визначила їх про себе Ганна.
Я тут, озвалась Ганна і голосніше повторила: Я Литвиненко!
Тримайте баночку, туалет там, потім кров здамо. І зніміть шапку, тут не полюс.
Ганна і не відчула, як сидить у пухнастій хутряній шапці, як актриса з Іронії долі. Ось чому лоб покритий струменями поту.
Неохоче вона зняла шапку, заштовхнула у сумку, вже переповнену паперами. Літати тут Ганні не збиралися полегшає, звільнять. Директорці великої компанії Вікна-Світ, Литвиненко Ганні Петрівні, немає коли валятися у неї вікна, замовлення, хлопці на обєктах!
Медсестра невимушено поклала їй баночку для аналізів.
Ганна Петрівна Литвиненко. Велика у всьому. Ще з дитинства була гіганткою: Ой, яка вона у вас! казали матері. А вже нога в вас яка! качали головами продавчині, коли вибирала черевики.
Мама поряд з Ганною здавалася Дюймовочкою. Сила і зріст дістались дівчині в спадок від батька-богатиря, що згорів від раку, коли Ганні було лише вісім.
Ганна завжди соромилась себе: починала роботу з ЖЕКу, керувала майстрами, потім підучилась, вляглась перебудова все різко змінилось, зявились фірми, робота будівельна. Її часто приймали за чоловіка але потім цінували й не ображали. Була суворою, рідко сміялась, колектив сприймав як свою.
Камяна баба, так і прозвали її.
Згодом заснувала свою фірму Вікна-Світ. Добре знала свою справу, не була ніжною з підлеглими, але вони були поруч як за камяною стіною. Ганна була немов паровоз: вперто йшла вперед, не помічаючи перешкод, бо в неї за плечима вагончик, син Остап. За нього й намагалася.
Хто не витримував такого темпу йшов, але більшість тримались за неї і тепер, коли Ганна лежала в лікарні вся надія була на них.
Це що? Я не піду! скинула баночку на підлогу Ганна. У мене гіпертонічний криз, маю лежати!
Та не лементуй, голубко! жваво озвався бездомний із травмпункту, підняв банку. Хочеш, я за тебе? Еге-гей! Лише шапку віддаси. Просто так не буду… Ой, люблю таких великих дівчат!
Берися краще за себе! здригнулася Ганна, відїхала до іншої стіни інвалідним візком.
Жінко! Не руйнуйте нам стіни, ремонт зробили! обурилася санітарка з бейджиком. Світлано, чия це?
Нічия. Я сама за себе. Мені таксі викликати! Адреса?
Куди ви?! Посидьте, лікар вас прийме, полежите, прийдете до тями, заспокоювала жінка-адміністраторка.
Та Ганна вже зателефонувала.
Остапе? Яринко, дай мені сина! Я в лікарні. У мене завтра важливі зустрічі. Мені потрібен Остап.
Вона не наказувала, хоча могла сказати так різко, що ноги в підлеглих підкосились би. Завжди прямо ситуація серйозна, треба так і так.
Яринка, дружина Остапа, гукнула у ванну. Той щось відповів, а потім закрив двері. Остап чув але як мама дзвонить, отже, ще дихає, значить, нічого страшного не сталося, хай чекає.
Колись він її чекав весь вечір, доки матусю привезуть із роботи. У мами завжди справи, з часом це стало бізнесом, вони переїхали в нову квартиру, вона допомагала друзям, робила добрі справи. Але одна рибка Остапчик чомусь усе життя був у іншому садку.
Мама була сувора, приходила додому, перевіряла зошити, і якщо не так олівцем виправляла і казала: Доти, поки не буде ідеально. Ніколи не шепотіла, що любить, не казала, що він найкращий просто так її мовчання про це було найважчим.
Він собі сказав: не любить вона мене. Завдяки її звязкам він здав іспити, завдяки її грошам не мусив працювати. Але хіба не мама для того й мусить? Він її не просив народжувати; якщо вже народила, став на ноги й не чіпай. А лікарня це дрібниця!
Ганна почувала себе покинутою. Все своя. Ніхто не приходить. Навіть син: подзвонить, коли захоче.
Вона встала, сперлась на стіну ноги підкосились, впала важким мішком на підлогу. Покотилась баночка, сумка вислизнула, шапка лягла під щоку. Бомж нагнувся допомогти, непомітно вихопив гаманець, ковзнув перстнем з бурштином.
Він нагадував їй когось із молодості, але вона вже нічого не відчувала: в голові звучали уламки метро Тримайтеся правої сторони
Зазвичай Ганна їздила в офіс з водієм Романом. Щоранку він підганяв авто, відкривав дверцята каменній бабі, потім вмикав музику і вирушали у Київському трафіку. За це Роман отримував премії, путівки, ліки усе, що можна було від такої звязкової керівниці.
Сьогодні ж він, приїхавши, застряв сміттєвоз розтрощив бампер його легковика.
Ганно Петрівно, давайте таксі! Влипли ми
Навіщо таксі. Я доїду метро, сказала Ганна, хоч зранку почувалась зле. Перелякалась? Так. Сильно? Ні. Знаєте чому? Бо вона камяна. Бо гроші й звязки вирішують усе. Розбирайся тут, Ромчику, згодом здаси мені папери.
І подалася важкою хмарою до станції. Перехожі сахались, даючи простір її монументальній фігурі. Ідеально б зіграла велетку в кіно…
В метро душно, потоки рухаються то вперед, то назад. “Тримайтеся правої сторони”, чути голос. Ганна послушно трималась, щоб не затоптали студенти.
Тепер же все закінчилось: після шуму Приймального, уколів, датчиків, Ганну привезли в палату, ледь переклали на ліжко, вкрити простирадлом. Вона дослухається: триматися… триматися…
В палаті пахне парфумами, ліками, гречкою і ванільними сухарями. Ганна їх любить, але їсть рідко.
Вікно виходить на третій поверх, не видно гамірливого проспекту, лише мерехтіння світла як новорічна гірлянда.
Вона згадала, як колись купила із сином новорічну гірлянду Остап тоді так чекав свята Але вдома гірлянда не світилась. Мама швидко змотала дріт, сховала. За два дні, коли чоловіки з ЖЕКу відремонтували, Остап вже не ходив до садка, захворів і не похвалився хлопцям.
І зараз, у темряві палати, їй здавалося, ніби чиясь рука запалює лампочку у її душі.
Увійшла медсестра Ксенія у рожевому халаті.
Очі не відкривайте, зараз туш зітру. А то буде пекти.
Ваткою, мяко й обережно, Ксенія протирала їй обличчя.
Ганна відчувала незвичне тепло, згадала маму, якої вже давно нема та на могилку Ганна недавно сіяла незабудки. Може, проростуть…
Не треба… Я сама вмиюсь… ніяково відвернулась Ганна.
Помовчіть. Вам сил набиратись треба, а не сперечатись, лагідно наполегливо вела Ксенія.
Ганна потягнулась до сумки порожньо. За життя лише раз її грабували ще молодою, в метро, з новою сумкою. Тоді розплакалася через втрату фотографії сина й модної дрібнички.
І знову сумно майно, як і душа, зі шрамом…
Полежте, я принесу тонометр.
Ксенія виміряла тиск. Ганна поринула у сон, вязкий і теплий…
… Остап після душу зовсім забув про маму. Ярина кілька разів телефонувала сама без відповіді.
Може, щось сталось Треба шукати, наполягала вона.
Та у мами все схоплено. У неї, мабуть, і ліжко в реанімації заздалегідь заброньоване. Відчепись.
Він відсунув дружину, увімкнув футбол. Хороший, плазмовий подарунок матері.
О, класний телевізор мама подарувала! підморгнув, тягнучи пиво.
Ярина спокійно набрала номер свекрухи
… Ганна Петрівна прокинулась рано. Медсестри збирались, хтось питав, хто тут Литвиненко.
Я Литвиненко.
Сиділа на ліжку у блузі, штанах від костюму. Шуба і шапка в пакеті, чоботи заховані під ліжко.
Руку. Кров треба взяти.
Медсестра майстерно справилась.
Знову дзвонив телефон. Ганна вийшла коридор, сіла на лавку. Сміти, замовлення вона, наче й не в лікарні. Нарешті суворо оголосила, що хвора, питати у замісника.
По той бік злились, кинули трубку. Ганна згорбилась на стільці, з статної жінки перетворилась на хвору.
Дали лікарняну сорочку. Ганна переодяглась, поглянула на себе, посміхнулась сумно: під очима плями, волосся стримить кущами.
Зламала три нігті тепер усе чіпляється.
Зайдіть у палату, скоро обхід і сніданок, сказала Ксенія, що збиралась додому. Ваша донька зателефонувала, буде сьогодні. Ярина. Ви тримайтесь, полежте трохи.
Ярина не дочка, невістка. І чи буде не знаю
Приїде. Обіцяла. Ганю, ти мене не памятаєш? Я Катерина. Ми з тобою в одній лікарні колись лежали… тихо мовила жінка.
Спогади різко вдарили по Ганниному серцю. Катя знала все: і про хлопця, що зіграв на почуттях кремезної дівчини, і про вирване із себе дитинство…
Катя… Я й не впізнала… Молодець, що працюєш тут. Так хотіла ж…
Так. А у тебе син? Рада… У мене дві дочки, внучки. А чоловік
Вона зніяковіла, відвела погляд.
Не було і нема. Самій легше… Я сина виростила для себе, думала, буде захист. Та не потрібна я йому. Завжди захищаю себе сама
Обхід підійшов Катя пішла, Ганна лягла, спробувала заснути.
Швидко минув сніданок. Ганна трохи освоїлась.
Сусідки по палаті були її віку, спокійні. Одна Зінаїда постійно щось хрумкала. Ганна здогадалась: ванільні сухарики. Вона страшенно любить їх, але їсти всухомятку шкідливо. Пішла у столову, принесла для Зіни чаю.
Пийте, хай легше буде! наказала вона.
Дякую, кивнула Зінаїда. О, там якась дівчина вам махає.
Ганна поглянула у дверях стояла Ярина, смішна в блакитному халаті й бахілах.
Добрий день. Довго кликала, не кричати ж! Я до Ганни Петрівни, Ярина кинула пакети, Зінаїда схвально посміхнулась.
Не варто було Ганна зніяковіла.
Та як же не привезти! Ярина заглибилась у пакети. Ось піжама, кофтина, кардиган, продукти, чай, солодощі. Постільну білизну не потягла рук не вистачає.
Ганна височіла поруч, з чубком, що тремтів.
Тьотю Ганю, ну от ви ще й… Ну, переодягайтесь!
Ярина вискочила до лікаря, а Ганна стояла, стежила за пакунками.
Її життя почало склеюватись, як завше примушувала себе йти по осколках мрій, щоб не відчувати болю. Барєри нікому не дозволяла пройти, навіть невістці. А та приїхала, допомагає. Чи не за гроші? Але зворушливо
Син зателефонував двічі Ганна не відповіла.
Ярина повернулась, зняла з пальця обручку, задумалась. Поки не скажу про розлучення, не час.
Вночі Ганна плакала, сама не знаючи від чого.
На другий день їй повернули гаманець і кільце.
Чоловік, який вас обікрав, помер. Валентин Миколайович Бурбак, уточнили.
Ганна впізнала: він був кращим спортсменом у секції. Гладив її по спині, переконував, що гарнішої нема. Брехав вона вірила. Він помер. Вона залишилась.
І зовсім не камяна жива, просто розучилась радіти.
Та все зміниться. Є Катя, Зінаїда, є Ярина щира, наївна, але така потрібна, є робота, весна, незабудки, дрібні турботи, онук, якого бачила на УЗД.
Ти, Яринко, скажи дитині, що любиш. Я не казала тепер шкодую. Жінці треба хоч когось любити, інакше стає каменем.
Ярина кивнула.
Ні, не кам’яна Ганна Петрівна, а дуже ніжна й вразлива. Звичайна жінка, сильна, але така слабка, яка колись народилася й закричала на увесь світЯрина усміхнулася, стиха обняла Ганну за плечі, ніби боялася зрушити в ній щось крихке. Ганна не відсторонилася вперше.
У той самий час крізь прочинене вікно у палату ввірвався струмінь теплого повітря. На підвіконні заграла тінь від гілки як рука, що несміливо торкається до скла, ніби хтось нарешті наважився подзвонити у чужу душу. Сонячний відблиск ковзнув по обличчю Ганни Петрівни, до очей підступили сльози. Вона не витирала їх.
Внизу двірник розгрібав рештки снігу, вітер ніс торішнє листя. Йшла весна, нова, несподівана і навіть ляклива, але така, де на камені могли прорости незабудки.
Ганна зітхнула і подумала: Богатирям теж буває страшно. Але якщо поруч хтось простягає руку треба вміти її узяти”.
Вона обережно взяла руку Ярини в свою.
Перейди, доню, тьотю Ганю просто мамо, шепоче Ярина.
Добре, мовила Ганна, і серце раптом стало легким, як весняне небо.
У цю мить Ганна Петрівна знала: вона вже не камяна. Вона повертається додому вперше не сама.
