Двері заскрипіли майже одразу, лишень він натиснув на дзвінок. На порозі стояла літня жінка, років вісім mươi, з ясним, пожартуватимим поглядом.
— Добрий день, — ввічливо сказав хлопець.
— І вам здоров’я, молодий чоловіче, — відповіла вона. — А чого ж ви без попередження? Навіть не запитала «хто там», не боїтеся, бабусю?
— Я, серденько, усього вже натерпілася, — усміхнулась стара. — Тепер сама могла б страшилки розповідати. Заходь, ти з соцслужби чи звідки?
— Я, бабусю, від компанії, що робить дивовижні фільтри. Під’єднаєш — і вода з-під крану стає, як з джерела. Чиста, без хімії. Як за старих часів, коли можна було пити прямо з річки.
— Оце так, сам водяник до мене пожалів, — здивувалась баба. — Діло добре. Заходь.
Хлопець демонстративно витер черевики об половик.
— Чи можна не роззуватися? — спитав він, дивлячись на килимок.
— Та годі вже. Донька потім підлогу вимиє, молода ще, не то що я — стара відьма.
— Та що ви, ви ж повні сили, гарні, щоки рум’яні — прямо на весілля, — пробурмотів він із натяком на посмішку. — А де у вас кухня? Я б товар показав…
— Лицемір, — хмикнула бабуся. — У дзеркала я вже давно не дивлюся, тож повірю на слово. Ходімо, покажу.
Коли вони зайшли на кухню, хлопець, озирнувшись, раптом спитав:
— А чому ви не відбиваєтеся? Ви що, відьма?
— Ні, ні, — засміялась стара. — Просто донька дзеркала високо повісила, а я низенька. Не дотягнусь, хоч скачи.
Він почав встановлювати фільтр, щось підкручував, показував каламутну воду до та кришталево чисту після. Бабуся слухала уважно, кивала.
— Куплю, — раптом сказала вона. — Але спершу чай зі мною попий. Сама не люблю. П’ять хвилин — не більше. Чай у мене добрий, з травами.
Швидко поставила воду кип’ятити, запарувала ароматний чай. Кімната наповнилася запахом м’яти й липи.
— Родина є? — ненароком спитала вона. — Діти?
— Ні, поки сам.
— І правильно. Рано тобі ще дітей. А чай як?
— Дивовижний, бабусю. Де такий берете?
— А я не беру. Мені його русалки на день народження приносять.
Він засміявся, подумавши, що стара жартує. Але незабаром усмішка зникла з його обличчя.
— А скажи, хлопче, навіщо ти по хатах ходиш? Заради чистої води? Не вірю.
Він раптом заговорив, немов не за своєю волею:
— Ні, звісно. Фільтри дешеві купую, а продаю в двадцять разів дорожче. Іноді ще щось у воду додаю, щоб смачно було. Люди ведуться, а мені вигідно.
— Ось і все, — спокійно кивнула стара. — А я ж попередила: чай у мене чарівний. Хто його п’є — брехати не може. Русалки, кажеш? Так. Вони й зробили цей напій. За обман твій — будеш покараний.
Хлопець хотів щось сказати, але вже не міг — тіло почало розпадатися на легку пару, яка повільно опустилася у мідний таз, підставлений старою.
— Захотів бути водяним — тепер станеш ним. Наш річковий давно помічника просив. Десять років на річці відпрацюєш, потім побачимо.
Вона взяла таз і вилила воду у раковину.
— Ось чому я не відбиваюся? Бо мені вже триста років. А дзеркала донька високо повісила, щоб люди не лякалися.
Вона засміялася, наче собі.
— Перший був лічильник міняти — тепер блискавки направляє. Повітря — його стихія. А твоя — вода. Познайомитесь. У наступний дощ.
Стара пройшла повз дзеркало, у якому не відбилося нічого. Лиш тінь ковзнула по підлозі й розчинилася у тиші старої хати.
