Онучка запросила мене до себе в гості в місто. Я не можу їй відмовити, хоча знаю, що це моя донька її намовила.
Катерина давно вже кличе мене до себе в місто жити, а я все відмовляюся. На кого ж я тут все покину? Катерина постійно каже мені:
– Мамо, але ж у тебе вже не ті роки, щоб тягнути на своїх плечах велике господарство. Коли батько був живий, то ви якось давали всьому раду разом, а тепер ти сама. я не маю бажання працювати у селі, бо втомлююся на роботі, а у мене ще й чоловік та донька. Для чого тобі там жити? Тепер все можна купити на ринку.
Катерина ще змалечку не любила село, вважала нашу працю марною та все рвалася до міста. Після закінчення школи вона з великим задоволенням поїхала навчатися до міста та сказала, що не повернеться в село. Так і сталося. В місті Катерина знайшла собі роботу та чоловіка, вийшла заміж, народилася онучка Мар’янка.
Після того, як не стало мого чоловіка, донька дістає мене пропозицією переїхати жити у місто, мовляв, щоб я продала будинок та господарства та купила квартиру у місті. А що мені в місті робити? там нудно. А моє господарство та будинок, то моя душа. Та що ж я сусідам скажу? Виявиться, що я слабка та не впоралася. В нашому селі живуть жінки, які набагато старші від мене, а дають раду господарству. Чим я від них гірша?
Катерина не могла спокійно дивитися як я сама всьому раду та найняла мені працівницю. Так з неї толку як з козла молока, прогнала я ту жінку, а доньці сказала, щоб вона навіть не думала більше мені когось прислати та витрачати даремно гроші.
А тепер вони вирішили мене обхитрувати та навіть дитину в це втягнули. Я одразу розкусила їхній план. От приїду я в місто, а вони почнуть мені показувати всі переваги життя в місті з надією, що я передумаю та переїду жити в місто. Не буд цього. Хай навіть не надіються. Так, я поїду, бо вже пообіцяла онучці, але їхні вмовляння на мене не діятимуть.
