Соломійко, а ти б сходила в магазин по хлібчик? мамин голос звучав тихо та розсіяно, погляд ще більше розмивався після вчорашнього застілля. Мене, худеньку семирічну дівчинку, згадка про хліб настільки захопила, що я проковтнула слину.
Звісно, мамо
Я слухняно стояла й чекала, поки мама дістане купюру в тридцять гривень. За ці гроші тітка Люба з крамниці на розі, голосно зітхаючи й примовляючи, продавала мені буханець запашного хліба. Іноді, підморгнувши мені, ховала в долоньку шоколадну цукерку або карамельку.
Ой, як же шкода цю дитинку Яка ж вона янголятко, а росте у таких бідолах, зітхала Людмила Іванівна, сьорбаючи з чашки розчинну каву.
Я, ледь стримуючись, щоб не вдихнути насичений аромат свіжої скоринки, бігла додому щодуху. Якщо поводилась добре, мама завжди відламувала мені окраєць, а зверху клала дві-три масні шпроти, з яких стікала янтарна олія аж у мякиш хліба. Я їла неквапливо, акуратно відкушуючи шматочки та довго їх жуючи це був мій маленький святковий смаколик. По кількості порожніх пляшок на кухні я розуміла, що сьогодні в нас знову гості, а значить іншої вечері не буде. Найголовніше зуміти вибратись з дому та нікому не трапитися на очі, бо минулого разу тато так мене вмазав, що два дні боліла голова та періодично юшила кров із носа.
Я вийшла з підїзду. В мене ще лишалась чверть окрайця та одна ціла рибка. Надворі було незвично тихо, хоча надворі вже панувала тепла весняна погода. Рідкі перехожі ніби розчинились у повітрі, десь здалеку лунає весела музика, а у кишені лежали своїх дві шоколадних цукерки, приготовані на чималий святковий настрій. Мені було якось добре й затишно можна довго блукати вулицями, навіть зазирнути до тітки Люби, яка завжди дасть мені кави з вершками й цукром. І я йшла, оглядаючи вогники вечірніх вікон, і мріяла: от би зявилась у мене справжня подруга! Тоді вже точно я була б найщасливішою. Було б із ким поділитись потаємними мріями та думками, а інколи просто разом помовчати, коли додому повертатись не хочеться. І тут, раптом, із кущів біля смітників долинув жалібний писк.
Я обережно зазирнула у купу старого лахміття. У розірваній коробці з-під черевиків сидів маленький полосатий кошенятко й тонко нявкав. Я простягла до нього руку, і він понюхав мої пальці. Запах шпрот роздражнив малятко і воно почало жадібно облизувати мої пальці. Мені стало весело засміялася, аж котик здригнувся.
Ти, мабуть, голодний? Дивись, що я маю! я важливо поклала перед носом кошенятка цілу рибку, а хліб догризла сама.
Ось, їж. Ти мій друг.
Маленьке звірятко з апетитом накинулось на частування, урчало, ковтаючи рибу мало не цілою, і навіть зашипіло, коли я спробувала його погладити.
Тихо, не поспішай. Трохи поспи, бо як зїси все одразу болітиме животик. Я це знаю, повір усміхнулася я йому.
Хочеш, візьму тебе до себе? Я зватиму тебе Котигорошко й завжди ділитимусь з тобою усім їстівним, обіцяю! підняла малюка й ніжно сховала за пазуху.
Ліхтарі, жовті як мед, наливали світлом тротуар, по якому я йшла, весело щебечучи до муркотливого носика, що визирав з-під моєї куртки.
***
Коли ми повернулись додому, було дуже тихо. На кухні лише пусті пляшки, грязні тарілки та переповнена попільничка. Котел важливо шумів, а годинник розмірено цокав. Я опустилася на стілець, кошенятко на стіл, і спостерігала як він обнюхував порожню склянку.
Фу, Котигорошку, сюди не треба! Це дуже гидка штука, навіть нюхати не варто, схопила я кошеня, притисла його до щоки, не бажаючи відпускати. Він затишно запурчав, уперши лапки мені у ніс, ніби шепочучи: «Не журися, ми разом».
Ту ніч я спала солодко як ніколи. Мені снилось щось дивовижне, із присмаком бананового морозива й вареників із вишнею. Котигорошко влаштувався поряд, наспівуючи свої котячі колискові.
Вранці, щойно батько помітив кошеня, здійняв жахливий галас про те, що цей «звір» не має тут бути. Мати курила, притискаючи до чола мокрий рушник, і сиплим голосом попросила винести кошеня «далі від гріха».
Я, ковтаючи гіркі образи, сиділа на сходах з Котигорошком на руках. Не знала, що робити: куди його подіти й залишати такого друга на смітнику не хотілося. Плаче моє серце, я йду в магазин до тітки Люди. Там, розповівши про усе та трохи збивчиво прохаючи захистити кошеня, я обіцяла щодня навідуватись й доглядати за Котигорошком. Добрі жінки не змогли відмовити й прийняли звірятко до підсобки. Для нього знайшли старий светр і обрізане пластикове відро замість мисочки.
Весну й літо я щодня бігала у магазин до свого Котигорошка, відламувала від купленого бухання «кусочок» за що вдома й мала стусанів. Але ж головне справжній друг! Я розповідала йому все, а він вмощувався мені на колінах і урчав, жмурився своїми бузковими очима зі щирою приязню. Тітка Люба підливала йому з обіду у миску, і якось, пильно подивившись на кошеня, вигукнула:
Най би ж тобі! Таких котів я ще не бачила! Очі немов неземні. Дивись, Олено!
І обидві жінки з захопленням вдивлялись у ті глибокі очі Котигорошка, а він муркотів собі під носа, сита і задоволена.
До осені Котигорошко став справжнім красенем. Великий пухнастий кіт із тими дивовижними очима. Декілька разів його залицялись прибрати до рук покупці, та він ні до кого не підходив, чекав тільки на мене, свою господарку.
Та якось мене не було кілька днів. Не приходила за хлібом і не відвідувала котика. Тітка Люба почала хвилюватися може захворіла. Але я прийшла. Зі щоками в синцях і губою, на якій засохла коричнева скоринка. На здивовані запитання продавчинь відповіла буденно:
Упала.
Та вже за магазином, укрившись в котячий пухнастий бік, я довго щось йому шепотіла, аж заснула, міцно обіймаючи. Тітка Люба перенесла мене на диван у підсобку, вкривши старою ковдрою. Потім вона зателефонувала дільничному Івану Миколайовичу, але той тільки зітхнув: доказати побої неможливо, та й лізти у ці справи не хоче. Жінка плакала не могла допомогти дитині, хоч як того бажала. Її власних дітей не було, і не раз мріяла, що хотіла б мати донечку, як Соломійка.
Котигорошко нервував, ходив колами, обнюхував моє опухле обличчя, а згодом і взагалі щез. Вночі я залишилась у магазині, ніхто мене не шукав.
Вранці, коли я прокинулася, тітка Люба запропонувала мені бутерброди зі солодким чаєм і попросила з тіткою Оленою постерегти магазин, поки вона «відлучиться у справах». Я залюбки погодилась, а Люба із рішучістю рушила до моїх батьків. Біля підїзду її зустрів дільничний.
Куди поспішаєте? В нас тут убивство, краще не лізьте. До речі, не бачили малу з квартири Анохіних цієї ночі?
Соломійку? А кого вбили? перелякано спитала тітка Люба.
Та її батьків. Зараз шукаємо дівчинку, сподіваюся її не забрали
Вона у мене ночувала, все добре. А хто це зробив?
Хто ж його знає Чергові пияки, певно один одного Слухайте, Любо, можеш залишити малечу в себе на кілька днів, доки пошукаємо родичів? У притулок не хочеться віддавати лише так документи доробимо, одразу хтось із родичів знайдеться.
Звісно! серце тітки Люби затріпотіло від несподіваної радості. Їй анітрохи не було шкода батьків. Вона щаслива побігла назад у магазин.
Порадившись із Оленою, вони поки що нічого не сказали мені про смерть батьків, тільки пояснили, ніби мама дозволила трошки пожити у тітки Люби. Я радісно погодилась, цікаво питаючи, чи навчать мене працювати з касою.
Відтоді Котигорошко більше не приходив. Я кликала його, обходила всі смітники поруч ніколи не знаходила. Миска залишалась порожньою
Тітка Люба піклувалась про мене, боячись того дня, коли мене заберуть. Коли наважилась звернутись у службу опіки по удочеріння, щоразу отримувала відмову: або статус не той, або працює ночами, або живе сама. Вона тьмяніла від цих слів, але не здавалась. Минуло два місяці. Я звикла до Людмили, навчилась готувати яєчню, читати по складах, наводити порядок вдома, щоб порадувати втомлену жінку.
Коли випав перший сніг а це випало на 3 листопада мені виповнилося 8 років. Я задула яскраві свічки на медовику з магазину й міцно обійняла тітку Любу.
Хочу, щоб ми завжди жили разом і щоб ти стала мені справжньою мамою! сказала я з усмішкою.
І я про це мрію, Соломіє, прошепотіла вона, не втримуючи сліз.
У двері постукали. Гостей ми не чекали, тому коли на порозі зявився молодий представник служби у справах дітей Львівської міської ради, Людмила здивувалась.
Добрий день, я з відділу опіки міста Львова. До мене надійшли ваші звернення, приїхав, щоб познайомитися, простягнув руку.
Заходьте, ми саме чай пємо, Люба запросила його на кухню.
Чаю? Тітка Люба взяла такий смачний, з екзотичними фруктами, я поставила перед гостем чашку.
О, а це твій торт? посміхнувся чоловік.
Ага, мені вже 8! Наступного року до школи піду, відповіла я гордо.
Школа це чудово. Ну, як тобі тут живеться? Розкажеш мені? він спитав, відпиваючи чай.
Добре, мовила я, пожвавившись.
Ми довго бесідували на маленькій кухні, пили чай із тортом, а тітка Люба вслухалась у наші голоси, підпираючи щоку долонею. Їй в душі було навдивовижу затишно.
Мушу вже прощатися, підвівся чоловік. З портфеля дістав товсту папку.
Ось, Людмило Іванівно, завтра з цими паперами підете в районний суд, звернетесь до секретаря, та все оформлять. Тільки не хвилюйтесь, процес швидкий: і заберете Соломійку додому.
Заберу? Людмила розгубилась, не знаходячи слів. А я міцно обняла гостя:
Дякую! Дякую!
Дякую, ледве стримуючи сльози, прошепотіла Людмила.
Бережіть її, сказав чоловік, і коли його погляд зустрівся з Людмилиним, вона зненацька помітила: у нього були такі ж глибокі бузкові очі, як у Котигорошка. І в тих очах плескалося ціле море доброти та розуміння.
