26 листопада 2023 року
Сьогодні, коли я сидів у кухні, спостерігаючи, як Катерина стоїть біля вітрини та розглядає різноманітні делікатеси, я знову замислився про її скромний гаманчик. Глядаючи, як вона уявляє, на що вистачить ту кількість гривень, що залишилася, я зрозумів, що треба економити. Після того, як три підробітки зникли, залишився лише один, а після маминої поховання в нашій скромній хати нічого не залишилося.
Зараз Катерина фактично сама собі. Вона ніколи не була одруженою, раніше навчалася на бухгалтера. Хоча цифри і не були її стихією, мій батько, ще тоді мій батько, настоював, що без грошей не виживеш, і що ця професія потрібна. Коли я був ще дитиною, я мовив: «Мені подобається підтримувати інших, робити їхнє життя легшим». Батько відповідав: «Ти хочеш стати лікарем? Це шанований шлях». Я ж відповідав: «Ні, я хочу бути сестрою милосердя». Батько лише морщив лоба, сподіваючись на «медичку», а я вже тоді уявляв собі, що моя місія доглядати за людьми.
Батько готував мене до того, щоб я прагнула бути кращою, першою, великою, наче Наполеон. Я ж лише хотіла спокійно жити, допомагати іншим. Коли моя бабуня захворіла, саме я, маленька Катерина, найбільше хотіла бути поруч. Тітка відводила її в кут, сумувала і шепотіла, що «неприємно пахне». Я не розуміла, чому вона так каже бабуня завжди пахла свіжим хлібом і медом. Я намагалася її підбадьорити, читати казки, протирати лоб, навіть просити дорослих допомогти з пранням.
Після того, як бабуня померла, усі плакали і гвалтували, а я тихо зайшла до її кімнати. Вона лежала з напівпосмішкою, і я притиснула щічку до її руки, і сльози закапали. Батько вбіг, крикнув: «Діточко, йди звідси!». Я відповіла, що плачу, бо без неї буде важко, а вона тепер у місці, де «красиво», і більше не відчуває болю. Батько не зрозумів, куди я йду.
Я продовжувала вчитися на бухгалтера, та зрештою кинула навчання в мене не було повітря, почуття, що живу чужим життям. Після того, як батько полишив сім’ю за коханою жінкою, мати плакала, хворіла від переживань. Я благала батька повернутися, аби мама могла одужати. Він говорив, що життя одне, треба брати від нього все, і зник.
Ми залишились вдвоє. Я, названий родичами «малахольна», не скаржилася, а шукала підробіток, навчилася медсестрою, ставала мамі допомогою, ставила інєкції, підбадьорювала. Хвороби, що виникли на нервовій підкладці, позбавили матусю можливості ходити. Тітка Галя підходила і говорила: «Ти ж ще молода, знайди чоловіка, а не мучиш себе». Я відповіла їй, що мати любить тата, як вода, і що мамина роль незамінна, бо маму наш ангел на землі. Не буду ображати батька, бо його шлях вже обраний.
Тоді мама померла в моїх руках, а з вікна чувся чийсь сміх, пахло сиренями. На тумбочці лежав її хустка. Після цього будні стали сіраними, важкими. Я часто піднімала погляд до небес, бачила крила ангелів і вишиті квіти, схожі на ті, що мама робила.
Щоб не сидіти без роботи, я хотіла влаштуватися в місцеву лікарню, адже залишилася лише одна підробітка. Сил вже немало, я ходила з важкою втомою, без мами було важко. Сусідка Олена Петрівна підходила і казала: «Все буде добре, не слухай погані новини, заведіть курок на дачі, поїдьте до моря, слухайте шепіт хвиль». Я йшла далі, не зупиняючись.
У коридорі я зустріла дівчину в білий куртці, в модних чоботах, з ароматом чарівних парфумів. Вона підкинула мені неввічливий погляд, а я вибачилась і зазначила, що її духи дійсно вражають. Від неї лунало: «Папа хвора, треба укол». Я порадила викликати лікаря, а вона настоювала, що я можу допомогти. Я не могла залишити батька без допомоги, тому піднялася і розказала йому, що нічого не закінчується, що є заради кого жити, і що Господь усе влаштує.
Пізніше я побачила жінку з коляскою, що просила гроші на сок і морозиво. Я дала останні гривні, сказавши, що у мене їх багато, хоча на рахунку залишилося майже нічого. Відчувши благодать, я зрозуміла, що дарувати це мій шлях.
В поштовій скрині лежало повідомлення від Матрени Никифорової, бабусі з нашого села. Вона прислала вишиту рушницю, суху малину, сушені гриби, чай, цукерки в золотих обгортках та іконку Божої Матері. У листі говорило: «Ти моя онука, нехай ця ікона охороняє тебе. Хай Бог не залишить тебе саму». Я тримала ікону в руках і молилася.
У двері постукали. На порозі стояла Віка у білій куртці, просила допомоги батькові, який потребував уколу. Я пояснила, що не лікар, а вона настояла, що я вмію. Я взяла з дому мішок сушених грибів і малини, віддала їх Вікові, і ми разом поїли ароматний грибний суп, пили малиновий чай. Після цього я стала допомагати людям у лікарні, розуміючи, що це моє покликання.
Що я зрозумів, пишу в цьому записнику: навіть коли доля кидає нам камені, треба залишатися відкритим до добрих вчинків, не боятись простих жестів і вірити, що Господь усе врегулює. Тож сьогодні я вирішив, що найголовніше підтримувати тих, хто поруч, і не забувати про те, що справжня сила в серці, а не в грошах. Це мій урок.
