Оленко, ти б не збігала в магазин за хлібом? нечітким поглядом глянула на мене мама. Вона вже давно перестала розрізняти тонку постать семирічної мене, але я проковтнула слину від самого лишнього слова «хліб».
Звісно, матусю
Послушно чекала я на пару гривень. За ці копійки продавчиня з нашого невеликого цілодобового магазину, тітка Люда, зітхаючи й охкаючи, відважувала мені буханець, а часом ще й запихала в мою долоньку молочну шоколадку чи пригорщу льодяників.
Он же біда дитинці така розумничка росте у цих пияків, тужила за мною Людмила, сьорбаючи розчинну каву.
Я, обережно не вдихаючи пянкого аромату свіжої скоринки, летіла додому. Якщо поводилась чемно, мама завжди відламувала мені окраєць, а зверху клала двітри жирнющі шпроти, з яких грайливо скраплювала олія, всотуючись у мякуш. Їла я те маленьке щастя неквапливо, пережовуючи кожен шматочок. Судячи з порожніх пляшок, батьки чекали гостей іншої вечері вже не буде. Головне тихо вислизнути з дому і не потрапити на очі. Минулого разу тато так ляснув, що два дні боліла голова й із носа текла кров.
Я вийшла з підїзду. У руці ще лишалася четвертина окрайця й ціла шпротина, теплої весняної пори на вулиці було тихо. Людей мало, десь лунала весела музика, а в кишені чекали на свій зоряний час дві шоколадних цукерки. Так добре було. Можна без страху гуляти містом, а якщо що забігти до тітки Люди, де завжди був чай зі згущеним молоком і солодкими булочками. Я блукала і мріяла про справжню подругу та тоді вже стала б щасливою, і було б з ким розділити мрії та щось приховати, коли додому йти страшно.
Аж раптом із кущів біля смітників почувся жалібний писк. Я обережно заглянула у купу старої ганчіряної одежі. У розірваній коробці з-під взуття сидів маленький смугастий кошеня й тихенько нявкав. Я простягла руку, і він понюхав її. Аромат шпрот збудив його, і він почав злиза́ти олію з пальців. Я захихотіла.
Ти, мабуть, голодний, так? Дивись, що в мене є! я урочисто поклала перед ним цілу шпротинку, а сама доїла окраєць хліба.
Їж, маленький.
Кошенятко з апетитом накинулось на частування, гурчало, хапаючи шматки, й шипіло, коли я намагалася його погладити.
Не спіши! Потрошку треба, а то живіт заболить я вже це проходила, всміхнулася я.
А хочеш, я заберу тебе до себе? Назву тебе Смугастиком і присягаюся завжди ділитимусь їжею, ніжно підняла я пухкенького малюка й сховала за пазуху.
Фонарі, жовті, як липневий мед, освітлювали тротуар, я йшла, тихенько розмовляла з муркотливим носиком, що визирав з-під моєї куртки.
***
Вдома тихо. На кухні тільки порожні пляшки, брудний посуд та переповнена попільничка. Котел гудів, години цокали. Я всілася на стілець, а Смугастика посадила на стіл. Він боязко обнюхав стакан.
Тьху, Смугастику, не треба! Це гидота, візьмешся таке пити друзями вже бути не зможемо! я пригорнула його, не бажаючи відпускати. У відповідь він замуркотів, торкнувшись лапкою мого носа, мовляв: «Не хвилюйся, ми разом!»
Тієї ночі я спала солодко снилося щось добре, ванільне морозиво і пиріжки з вишнями. Кошеня затишно влаштувалося під боком і співало котячі колискові.
Вранці, коли тато побачив Смугастика, почав громитися, щоб цієї «погані» більше тут не було. Мама, хрипло докурюючи ще одну цигарку й прикладаючи мокрий рушник до чола, прохрипіла, щоб я винесла кота «геть».
Я, ковтаючи образу, сиділа під підїздом зі Смугастиком у руках. Не знала, куди його примостити залишати такого друга біля смітників не хотілося. Плачу́чи, я побрела до магазину до тітки Люди. Там нашвидкуруч розповіла все, благаючи залишити Смугастика в магазині й обіцяючи щодня його доглядати та годувати. Жінки не встояли залишили кошеня в підсобці, виділили йому старий светр і відро з-під майонезу на місце для туалету.
Потім я всю весну й літо бігала до Смугастика, виносячи окрайчик від купленого за гривню хліба, за що вдома отримувала на горіхи. Але для друга нічого не було шкода. Я годинами розповідала йому про свої справи і думки. Смугастик затишно муркотів на моїх колінах, мружив свої лілові очі. Тітка Люда, прибираючи рештки обіду у його миску, одного разу вигукнула:
Ой, таких котів я ще не бачила! Очі ж які, ніби не справжні! Олю, дивись!
Справді, дивувалися продавчині. А котик вмощувався, хитро мурмотів і дивився на мене з усім теплом.
До осені Смугастик став справжнім красенем великий пухнастий кіт із чарівними очима. Його не раз хотіли забрати, але він до чужих не підходив, чекав лиш на мене.
Одного разу мене не було кілька днів: не приходила по хліб, не навідувала Смугастика. Тітка Люда вже переживала чи не захворіла я. Але я повернулася: на обличчі жовтіли синці, губу вкрила темна кірка. На питання продавчинь лише збрехала:
Упала.
А за магазином, притулившись щокою до Смугастика, довго щось розповідала йому. Я так і заснула біля нього. Тітка Люда обережно занесла мене до підсобки на диван і вкрила ковдрою. Потім подзвонила до дільничного Остапа Миколайовича, але той лиш відповів, що довести побої важко і не хоче звязуватись із нашими алкашами. Жінка розплакалась шкода було мене до сліз. Вона так часто думала: нехай би мені така донечка
Смугастик крутився біля дивана, пильно обнюхував мені обличчя, а потім зник. Я проспала у магазині всю ніч, навіть ніхто не шукав. Вранці тітка Люда угостила мене бутербродами з солодким чаєм і попросила разом із тіткою Олею наглядати за магазином, поки вона піде у справах. Я радісно погодилась. Та біля підїзду її зупинив пан Миколайович.
Стій, ти куди? Тут вбивство сталось, краще не лізь. Катю Анохіну (так усі кликали мене) вночі не бачила?
Олену? А кого вбили? тривожно питала Люда.
Її батьків. Ото тепер шукаємо її, може, забрали дівчинку
Ні, вона у мене, в підсобці спала. Все добре. А хто вбив?
Та хто його зна чи собутильники, чи самі розібралися. Слухай, Людо, можеш пару днів лишити дівчинку у себе, поки рідних будемо шукати? Аби в притулок не здавати.
Так, я із задоволенням, у Люди аж серце забилося радісно. Їй не було шкода батьків дівчинки. Вона щаслива побігла назад.
Пошепотівшись із тіткою Олею, вирішили мені нічого не казати про загибель просто сказали, ніби мама дозволила пожити у тітки Люди. Я була в захваті та одразу спитала, чи мене навчать працювати на касі.
Відтоді Смугастик більше не зявлявся. Я шукала його, кликала, обходила смітники, але він не повертався. Їжа у мисці лишалась не торкнутою.
Тітка Люда опікувалась мною, боячись, що в мене заберуть. Зрештою вирішила піти в службу у справах дітей і подати документи на всиновлення. Там, проте, відмовили поодинока, не заміжня, працює по ночах. В її душі поселився розпач, але вона не здавалась. Ось уже минуло два місяці я звикла до Людмили, навчилася робити яєчню, читати, прибирати.
Коли випав перший сніг 3 листопада мені виповнилось вісім. Я задула свічки на крамничному медовику й сказала, обіймаючи Люду:
Я хочу завждизавжди жити з тобою. Щоб ти була моєю мамою!
Я теж тільки цього й бажаю, Оленько, прошепотіла жінка.
У двері хтось постукав. Нікого не чекали, тому коли на порозі став поважний молодий чоловік, Люда розгубилась.
Доброго дня. Я представник служби у справах дітей міста Києва. До мене дійшли ваші клопотання, вирішив особисто познайомитись, усміхнувся він.
Проходьте. У нас тут свято запросила Люда.
Чаю? Тітка Люда купила новий сорт з тропічними фруктами! Смакота, поставила я перед гостем чашку.
Дякую. А цей торт твій? він кивнув.
Так! Мені вже вісім. Наступного року піду в школу, гордо відповіла я.
Гарно. Як тобі тут живеться?
Дуже добре, засяяла я
Ми ще довго говорили на кухні, їли торт, запивали його чаєм. Навіть Люда, присівши неподалік, відчула тепло й спокій.
Що ж, мені вже час, гість підвівся й дістав із портфеля товсту папку.
Ось, Людмило Олексіївно, з цими документами підете завтра у районний суд, звернетеся до секретаря, напишете заяву. Вас проведуть крок за кроком. Розгляд формальність. І ви зможете забрати Оленку.
Забрати?.. розгубилася Люда. Слів не вистачало на подяку.
Я кинулася йому в обійми, повторюючи:
Дякую! Дякую! Дякую!
Спасибі, прошепотіла Люда крізь сльози щастя.
Бережіть її, обернувшись, чоловік подивився прямо в очі у них світився той самий теплий ліловий блискНаступного ранку я прокинулась раніше за всіх. За вікном ліниво кружляв перший сніг, наче хтось обережно витрушував подушку над дахами. У кухні пахло кавою і медом, Люда нишком стелила скатертину тепер уже мою найулюбленішу, із жовтими підсніжниками. Ми мовчки снідали, а потім разом зібралися до суду.
Я тримала Люду за руку, відчуваючи, як її долоня трохи тремтить, і від цього в грудях стало тепло. У коридорі суду було багато незнайомих облич, але мені вже не було страшно тепер я знала, що маю справжню маму.
Коли вийшли на двір, сніг сипав густіше. Люда раптом притиснула мене до себе, поцілувала в маківку й прошепотіла: «Ми впорались, доню. З цього дня завжди разом».
Увечері ми вдвох повернулися додому, а я, не стримавшись, побігла до магазину. Хотіла знову побачити Смугастика віддячити йому за все. Я довго шукала у дворі, пробігала між контейнерами, кликала, аж поки зовсім розпачливо не сіла на лавці, дивлячись на білі сніжинки, що танули на долоні.
Аж раптом мені почулося легеньке муркотіння. Я підняла голову попід парканом, весело підморгуючи ліловими очима, стояв кіт. Смугастик! Значно більший, пухнастий, із розкішним хвостом, але такий рідний.
Він повагом підійшов до мене, потерся об ногу, ніби прощався. Його шерсть пахла морозом і теплим хлібом. Я обійняла його, шепочучи: «Дякую, друже»
Щось легесенько защеміло в серці. Я знала: він прийшов попрощатися, залишити мені свою котячу вдячність за дружбу, за любов, за віру. Того вечора він ще раз заснув у мене під боком, наче охороняючи найдорожчу мить.
Вранці його не стало. Та замість смутку в мені оселилася надія і впевненість: навіть найсамотніша дитина колись знайде того, хто обійме її у хуртовину і назве донькою.
Я вмочила пальця у тістечко й тихенько усміхнулася.
Тепер у мене були й мама, і затишний дім, і злива тропічного чаю в чашці. А Смугастик, я була певна, гуляв десь у засніженому сонячному світі муркотів так, як тільки справжні друзі вміють.
