Слухай, ось тобі моя історія таке, що сміялась ще кілька днів після цього. Уявляєш: залицяльник вирішив призначити побачення при мінус двадцяти. Каже, «в кавярнях сидять лише ті, хто чекає, що їм куплять капучино!» Ну, думаю, не питання, попалася ти не на ту.
Звали його Тарас. Дивишся фото ну просто звичайний чоловік, десь тридцять пять, охайний, без навязливих аксесуарів. У профілі роздуми про «самопізнання», «внутрішній ріст» і пошуки «справжньої душі». Якось трохи напрягло, бо це вже сто разів було: чим більше хлопець говорить про «зрілу, справжню жінку», тим частіше шукає таку, яка просто мовчки прилаштується і нічого не вимагатиме.
Переписка наша тягнулась кілька днів. Тарас поводився чемно, але проскакували дивні штуки: особливо любив розказувати, що сучасні жінки зіпсовані грошима.
Їм потрібні лише ресторани, Барселона і айфони, писав він. Ніхто не хоче просто з людиною погуляти, всі тільки про кеш.
Я ввічливо кивала (про себе, звісно) і переводила розмову у щось легше. Бо хто його знає може, колишня дружина залишила без квартири чи без мрій. Якось не люблю робити висновки одразу.
І тут він пише: «Давай зустрінемось». Єдине на вулиці справжній лютий. У Києві мороз, сніг, мінус двадцять на термометрі, відчувалося на всі мінус двадцять пять вітер ще додавав своїх «коректив». Синоптики кричали: «Помаранчевий рівень небезпеки», ДСНС надсилало SMS з проханням не лазити по вулиці без крайньої потреби.
Давай знайомитись у парку, прогуляємось, відчуємо одне одного по-справжньому, пише Тарас.
Тарасе, ну ти що, відповідаю йому, на вулиці таке, що ми станемо крижаними скульптурами за десять хвилин. Може, кави випємо в кавярні?
І тут приходить «шедевр»:
Я по кавярнях не ходжу. Там сидять тільки ті, хто чекають халяви, а мені потрібна партнерка для життя щоб зі мною і в дощ, і в мороз, і на город. Якщо тобі принципово, щоб я витратив на тебе дві сотні гривень, то нам не по дорозі.
Мені стало цікаво, що ж це за «захисник принципів», для якого чашка американо символ фінансової залежності.
Добре, пишу. Парк так парк. О 19:00, біля головного входу.
Підготовка була ще та. Я витягла з шафи термобілизну, взула теплі черевики на хутрі й вовняні шкарпетки, вдягла лижний костюм, зверху пухова куртка і вушанка ну, як на Буковель збираюся. В дзеркалі дивилась на себе чиста полярниця.
Ну що, Тарасе, готуйся, підморгнула своєму відображенню і вирушила в морозне повітря.
Рівно о 19:00 я стояла біля парку. Холод відразу взявся за щоки, сніг скрипів під ногами. Навкруги порожньо, всі розумні люди і ті, кого він назвав «кафешними», сиділи де тепліше.
Біля входу стоїть Тарас. В осінньому пальті (!), переминається з ноги на ногу, дує на руки вже і ніс фіолетовий, а вуха червоні, як борщ.
Підходжу, вітаюся:
Привіт, кажу крізь шарф.
Він дивиться на мене явно чекав побачити ніжну фею в колготках, яку можна пожаліти і зігріти. А тут стоїть я, схожа на рятівницю з експедиції на Антарктиду.
Привіт, стукає зубами. Ти серйозно готувалася.
Ти ж сам сказав: і в дощ, і в сніг я вирішила спробувати мороз. То що, йдемо гуляти і «справжність» шукати?
15 хвилин слави
Пішли ми алеєю. Ця прогулянка зайняла місце в топі найбільш дивних моїх побачень.
Як тобі погода? питаю так собі, світським тоном.
Бадьорить, видавив він. Лице вже ледве ворушиться, губи синіють. Я люблю зиму, вона перевіряє людей.
Ага, кажу. До речі, про кафешних. Розкажи ще раз, чому кава ознака залежності?
Йому вже важко говорити мороз палить горло, але принципи важливіші.
Бо тремтить голос, відносини мають бути про людей, а не про гроші. Якщо дівчина не може просто погуляти, а одразу треба їй кафе, значить, вона споживачка.
А якщо просто не хоче запалення легень? питаю, поправляючи капюшон.
Це відмовки, відрізав він, при цьому гучно іскрив носом. Хто хоче знайде можливість, треба тепло одягнутися.
Так я й одяглася, показую свій силует. А ти чогось не дуже. Тобі точно ок?
Мені нормально! огризається він, хоча трясло його так, що аж смішно.
Ще хвилин десять і ми вийшли на центральну площу парку. Там закритий кіоск з кавою. Тарас дивиться на нього, як герой на втрачений шанс.
Може, підемо назад? каже. Щось вітер легенько позаду «продуває».
Та ти що! весело відповідаю. Ми тільки почали! Давай про літературу поговоримо ти любиш Джека Лондона? У нього є історія «Розвести багаття» там чоловік замерз, бо недооцінив мороз.
Глянув він на мене так, ніби його душа змерзла разом з пальцями.
Слухай, мені треба йти, зупинив мене. У мене робота, звіт забув.
О восьмій вечора, у пятницю?
Так! майже кричить.
Раптом розвертається і майже побіг до виходу. Я йду слідом, насолоджуючись моментом мій «захисник автентичності» витримав рівно п’ятнадцять хвилин!
Біля метро навіть не попрощався просто зник у теплі підземки. Думаю, поки він зігрівався, переглядав свої погляди на стосунки. Хоча, скоріше, ні.
Я повернулась додому, заварила собі гарячого чаю і спокійно видалила переписку з Тарасом. Витраченого часу не шкода ці пятнадцять хвилин стали для мене найкращим щепленням від почуття провини та нагадуванням: турбота про себе це не «споживацтво», а елементарна мудрість.
