Я саме їхала в нічному потязі до Києва, як на одній з станцій увійшла жінка з сином. Жінка була одягнута в темний одяг та й на обличчі була сірою, як дощова хмара. А хлопчику з вигляду було трохи більше чотирьох років, до школи він ще точно не ходить.
Жінка почала одягати постіль і вкладати сина. Хлопчик зайшов до купе веселим, а поки мама готувала йому спальне місце – він дивився на зорі у вікно і зажурено запитав у мами:
– Мамо, ну чому у всіх є тато тут, а мій на небі? Ну чому? Я ж його так люблю і так скучив за нашими іграми. Та й взагалі, він ще довго буде на цьому небі для нас зорі збирати? Мені не потрібні ні ті зірки, ні місяць, ні сонце. Я хочу татка поруч.
Молода жінка зупинилася з підбиванням подушки. По її щоці скотилися сльози, вона обняла маленького сина і ледве з себе видушила:
– Сонечко моє – промовила бідолашна, – розумієш, твій тато полетів на небо. Він збирає для тебе зорі вночі, а вдень посилає тобі свої цілунки з сонячними проміннями. Він завжди житиме на хмаринці. Але він все бачить з неба і дуже тебе любить.
Хлопчик засунув свого маленького носика прямісінько мамі у шию, тихо схлипував і міцно обома руками тримав мамині плечі. І тут, попри те, що на вулиці був листопад місяць, в небі почала падати зірка. Жінка одразу ж показала її сину, мовляв це тато знак йому подав, щоб він перестав сумувати.
А я мовчки лежала на своїй другій полці і холодні сльози котилися на мою подушку.
