Кілька років тому, коли я ще навчався в університеті, моїми сусідами були троє хлопців мого віку. Згодом ми стали близькими друзями. Одного разу сестра одного з них — дівчина на ім’я Оксана — вирішила разом із подругами пограти з дошкою для спілкування з духами. Саме так вони викликали дитину, яку для цієї історії ми називатимемо Тарасиком.
За його словами, він прямував до неба, але, відчувши поклик, вирішив, що цікавіше буде залишитися. З того часу дівчата не раз намагалися переконати його йти на небеса, але він завжди відмовлявся. Спочатку ми чули лише їхні розповіді про «зустрічі» з Тарасиком, ніхто не бачив і не чув нічого сам, тож вірилося важкувато.
Але у моїх друзів була дивна звичка. Кожного разу, коли хтось заходив у гості, вони просили Тарасика не лякати гостя. Обіцяли, що коли людина піде, вони з ним пограють. Це було наче ритуал — кожного разу однаково.
Одного вечора, десь о четвертій чи п’ятій годині, ми вчетверто сиділи в кімнаті та розмовляли, коли з коридору повільно покотився м’ячик — аж до ніг мого друга. Я це бачив, але вдавав, що не помітив. Думав — може, це вітер? Так хотілося вірити… Той підняв м’яча з усмішкою і відкотив його назад.
Та через п’ятнадцять-двадцять хвилин м’яч повернувся… знову до нього. Цього разу я пильно дивився на коридор, намагаючись збагнути, чи хтось його штовхає.
