Марія Степанівна стояла біля кухонного вікна, спостерігаючи, як у двір заїжджає пошарпана «Таврія». З машини виліз високий хлопець у м’ятій футболці та джинсах, витягнув з багажника два великі рюкзаки та спортивну сумку.
«Ось він і приїхав», — пробурмотіла вона, витерла руки об рушник і пішла зустрічати племінника.
Дмитро подорослішав. Коли вона бачила його востаннє, йому було років чотирнадцять, худий підліток з виступаючими вухами. А тепер перед дверима стояв справжній чоловік, трохи розгублений.
— Тіто Маріє? — невпевнено спитав він, коли вона відчинила двері.
— Ну звісно, я! Заходь, заходь, Дмитрику! Господи, який же ти виріс! — вона обняла племінника, відчувши запах дороги й дешевого одеколону. — Проходь у кімнату, влаштовуйся. Змучився, мабуть?
— Та ні, нормально. Дякую, що погодились мене прийняти. Я справді ненадовго, поки роботу знайду та кімнату зніму. — Дмитро переступав з ноги на ногу, оглядаючи передпокій.
Марія Степанівна кивнула, хоча в душі вже закралися сумніви. Говорити — одне, а робити — зовсім інше. Так само й її сестра, Дмитрова мати, завжди обіцяла золоті гори, а потім зникала на місяці.
— Проходь сюди, — вона показала на кімнату, яка ще вчора була її кабінетом. Письмовий стіл, полиці з книгами, улюблене крісло біля вікна — усе довелося перетягнути у спальню, щоб звільнити місце для племінника.
Дмитро зупинився на порозі.
— Слухайте, а може, краще на дивані в залі влаштуюсь? Не хотілось би вас турбувати.
— Що ти! Молодій людині потрібен особистий простір, — відповіла Марія Степанівна, хоча всередині все стиснулося. Двадцять років вона облаштовувала цю кімнату, кожна річ мала своє місце, свою історію.
Дмитро поставив рюкзаки на підлогу, оглядаючи обстановку.
— А де ви тепер працюватимете? Я бачив, тут письмовий стіл стояв.
— Перенесла у спальню. Нічого страшного, — вона намагалася говорити бадьоро, але голос трішки затремтів.
Племінник, здавалося, нічого не помітив, вже розстібав блискавку на одному з рюкзаків.
— Можна, трохи розберусь? А то все пом’яте після дороги.
— Звісно, звісно! Я поки приготую вечерю. Що ти любиш?
— Та все їм, невибагливий, — Дмитро посміхнувся, і в цій усмішці Марія Степанівна впізнала риси покійного брата. — Тільки, тіто Маріє, не готуйте багато. Я сьогодні втомився, а завтра зранку почну шукати роботу.
Вона кивнула і пішла на кухню, а за спиною вже лунали звуки перестановки. Дмитро явно не збирався обмежуватися тим, що вона залишила.
Готуючи котлети, Марія Степанівна згадала сьогоднішню розмову із сусідкою Ганною Василівною.
— А ти певна, що правильно робиш? — питала та, косилася у бік Маріїної квартири. — Молодь зараз така… Сьогодні племінник, завтра друзів приведе, післязавтра якусь дівчину. А там і весілля захоче гуляти у твоїй хаті.
— Та що ти говориш, Ганно! — відмахнулася тоді Марія Степанівна. — Він же родич. Брата син.
— Родич, родич, — буркнула сусідка. — А де ця родина була, коли тобі погано було? Коли в лікарні лежала після операції?
Тоді ці слова здалися Марії Степанівні несправедливими. Але зараз, слухаючи, як племінник щось пересуває у її колишньому кабінеті, вона мимоволі задумалася.
— Тіто Маріє! — гукнув Дмитро з кімнати. — А можна, телевізор до себе перенесу? Там зручніше буде.
Вона завмерла з половником у руці. Телевізор стояв у залі вже років п’ятнадцять, вона звикла дивитися новини, сидячи у своєму улюбленому кріслі.
— Дмитрику, а як же я дивитимусь? — обережно спитала вона.
— АВона глибоко зітхнула, оглядаючи тепер тиху і затишну кімнату, і зрозуміла, що доброта повинна мати межі, бо інакше інші почнуть вирішувати свої проблеми за твій рахунок.
