Я йду, Артеме. І не намагайся мене зупинити, Олеся стиснула в руці стару пензлю з потертим деревяним держаком, ніби це був талісман. За її спиною на мольберті сохла недописана картина багряний захід сонця, розірваний темними мазками.
Йдеш? Куди? До своїх фарб і пензлів? Артем засміявся, але в його голосі дзвеніла злість. Ти ніхто без мене, Олесю. Ніхто. Хто тебе прийме з цією твоєю мазнєю?
Вона подивилася на нього на чоловіка, який колись обіцяв їй зірки, а тепер забирає навіть світло. Його обличчя, ще недавно таке рідне, тепер здавалося чужим, спотвореним зневагою. Олеся глибоко вдихнула, відчуваючи, як рішучість розливається по жилах, і вийшла з дому, грюкнувши дверима. Вітер підхопив її коси, а в грудях палало щось нове свобода.
***
Ранок у їхньому маленькому містечку пах росою, свіжоскошеною травою та димком із сусідніх печей. Олеся прокинулася від співу шпаків за вікном і звичайно кинула погляд на мольберт у кутку спальні. Порожній холст дивився на неї з німим докором, як старий друг, якого вона зрадила. Сьогодні Артем обіцяв відвезти її на виставку в обласний центр, і вона усміхнулася, згадуючи його слова двоє років тому.
Ти талановита, Олесю, сказав він тоді, обіймаючи її в їхній крихітній орендованій квартирі. Світло від настільної лампи падало на її ескізи, розкидані по столу. Я допоможу тобі показати це світу. Ти сяятимеш.
Вона вірила. Вірила, поки його обіцянки не почали розчинятися в докорах: «Годно витрачати час на мазню», «Час думати про сімю», «Кому потрібні твої картинки?». Кожен такий укол залишав слід, як пляма на чистому полотні, і Олеся все частіше ховала пензлі у шухляду.
Доброго ранку, соня, Артем увійшов у спальню вже в ідеально випрасуваній сорочці, що пахла дорогим одеколоном. Сніданок готовий, ходімо швидше. Мама телефонувала, чекає нас на обід.
А виставка? Олеся сіла на ліжку, поправляючи розкуйовдане русяве волосся, яке не встигла зібрати в пучок.
Яка виставка? він нахмурився, завязуючи краватку. Олесю, у нас повно справ. Мама хоче обговорити ремонт у їхньому домі, та й я обіцяв заїхати до офісу. Може, іншим разом?
Але ти ж обіцяв її голос затремтів, але вона замовкла, побачивши, як його брови зсунулися в роздратованій складці.
Олесю, не починай. Годі вже з твоїми капризами, кинув він і вийшов, залишивши за собою шлейф одеколону.
Вона кивнула сама собі, ковтнувши розчарування. Так було завжди: «іншим разом», «потім», «не зараз». Її мрії розчинялися в його планах, як акварель під дощем. Олеся встала, натягнула старий светр і пішла на кухню, де на столі вже холодів кава та тости, приготовані Артемом. Навіть його турбота тепер здавалася механічною, як обовязок, який він виконував без душі.
***
Олеся росла в домі, де мистецтво вважалося марною витратою часу. Їхній деревяний дім на околиці містечка скрипів половицями і пахнув сирістю. Мати, стомлена від змін на місцевій швейній фабриці, твердила: «Малюнками ситим не будеш». Батько, який постійно пропадав у гаражі з іржавими машинами, лише знизував плечима, коли Олеся показувала йому свої начерки.
Олесю, знову свої каракулі? мати заглянула на горище, де десятирічна дівчинка сиділа з альбомом, витираючи руки об потертий фартух. Краще б картоплю почистила.
Це не каракулі, мамо, тихо відповіла Олеся, ховаючи малюнок заходу сонця, який вона бачила вчора з вікна. Це я.
Мати зітхнула і пішла, буркнувши щось про «химеру». Єдиною людиною, яка бачила в Олесі іскру, була її шкільна вчителька малювання, Віра Іванівна. Старенька з сивими локонами, яка завжди носила яскраві хустки, поправляла Олесиний олівець з такою ніжністю, ніби тримала пташку.
У тебе дар, Олесю, казала вона, розглядаючи її ескізи. Не дозволяй нікому його загасити. Обіцяєш?
Обіцяю, шепотіла Олеся, і її серце билося швидше.
Але після школи мрії про художнє училище розбилися об реальність. Мати наполягла на «нормальній» професії, і Олеся вступила до технікуму на бухгалтера. Там вона зустріла Артема харизматичного сина місцевого підприємця, чия посмішка могла розтопити лід. Він здавався порятунком від сіріІ тепер, коли її картини висять у найкращих галереях Києва, а ранкові кави біля вікна студії наповнені натхненням, Олеся усміхається, розуміючи, що свобода була варта кожної миті боротьби.
