Я йду, Тарасе. Не намагайся мене спинити, Олеся стискала в руці стару пензлю з потертим деревяним держаком, ніби це був талісман. За її спиною на мольберті сохла незакінчена картина багряний захід сонця, розірваний темними мазками.
Ідеш? Куди? До своїх фарб та пензлів? Тарас засміявся, але в його голосі пролунала злість. Ти ніхто без мене, Олесю. Ніхто. Хто тебе візьме з цими твоїми мазками?
Вона подивилася на нього на людину, яка колись обіцяла їй зірки, а тепер забирала навіть світло. Його обличчя, ще недавно таке рідне, тепер здавалося чужим, спотвореним зневагою. Олеся глибоко вдихнула, відчуваючи, як рішучість розливається по жилах, і вийшла з дому, гукнувши дверима. Вітер підхопив її коси, а в грудях горіло щось нове свобода.
***
Ранок у їхньому маленькому містечку пах росою, свіжоскошеною травою та димком із сусідських печей. Олеся прокинулася від співу шпаків за вікном і звично кинула погляд на мольберт у кутку кімнати. Порожнє полотно дивилося на неї з німим докором, як старий друг, якого вона зрадила. Сьогодні Тарас обіцяв відвезти її на виставку до обласного центру, і вона посміхнулася, згадуючи його слова двохрічної давності.
Ти талановита, Олесю, говорив він тоді, обіймаючи її у їхній крихітній орендованій квартирці. Світло від настільної лампи падало на її ескізи, розкидані по столу. Я допоможу тобі показати це світові. Ти засяєш.
Вона вірила. Вірила, доки його обіцянки не почали розчинятися в докорах: «Годі марнувати час на мазки», «Пора думати про сімю», «Кому потрібні твої картинки?». Кожне таке слово залишало слід, як пляма на чистому полотні, і Олеся все частіше ховала пензлі у шухляду.
Доброго ранку, сонце, увійшов Тарас у кімнату, вже в ідеально випрасуваній сорочці, що пахла дорогим одеколоном. Сніданок готовий, давай швидше. Мама телефонувала, чекає нас на обід.
А виставка? Олеся сіла на ліжку, поправляючи розкуйовдане руде волосся, яке не встигла зібрати у кіску.
Яка виставка? він нахмурився, завязуючи краватку. Олесю, у нас повно справ. Мама хоче обговорити ремонт у їхньому домі, і я обіцяв заглянути в офіс. Може, іншим разом?
Але ж ти обіцяв її голос задрижав, але вона замовкла, побачивши, як його брови зійшлися в роздратованій зморшці.
Олесю, не починай. Досить мені твоїх капризів, кинув він і вийшов, залишивши за собою шлейф одеколону.
Вона кивнула сама собі, ковтаючи розчарування. Так було завжди: «іншим разом», «потім», «не зараз». Її мрії розчинялися в його планах, як акварель під дощем. Олеся встала, натягнула старий светр і пішла на кухню, де на столі вже стигли кава та тости, приготовані Тарасом. Навіть його турбота тепер видавалася механічною, як обовязок, який він виконував без душі.
***
Олеся росла в домі, де мистецтво вважали пустою тратою часу. Їхній деревяний будинок на околиці містечка скрипів половицями і пахнув сирістю. Мати, втомлена від змін на місцевій швейній фабриці, твердила: «Малюванням ситим не будеш». Батько, який постійно пропадав у гаражі з іржавими машинами, лише знизував плечима, коли Олеся показувала йому свої начерки.
Олесю, знов свої каракулі? мати заглянула на горище, де дівчинка сиділа з альманахом, витираючи руки об заношений фартух. Краще б картоплю почистила.
Це не каракулі, мамо, тихо відповіла Олеся, ховаючи малюнок заходу сонця, який бачила вчора з вікна. Це я.
Мати зітхнула і пішла, буркнувши щось про «забаганки». Єдиною людиною, яка бачила в Олесі іскру, була її шкільна вчителька малювання, Ганна Іванівна. Старочка з сивими кучерями, завжди в яскравих хустках, поправляла Олесині лінії з такою ніжністю, ніби тримала пташку.
У тебе дар, Олесю, говорила вона, розглядаючи її начерки. Не дозволяй нікому його погасити. Обіцяєш?
Обіцяю, шептала Олеся, і її серце билося швидше.
Але після школи мрії про художнє училище розбились об реальність. Мати наполягла на «нормальній» професії, і Олеся вступила до технікуму на бухгалтера. Там вона зустріла Тараса чарівного сина місцевого підприємця, чия посмішка могла розтопити лід. Він здавався порятунком від сірого містечка.
Ти будеш моєю музою, шепотів він на першому побаченні, цілуючи її руку біля старого фонтану в парку. Я зроблю тебе щасливою.
Олеся повірила. Вони одружились через рік, переїхали до будинку його батьків, і вона почала нове життя. Але з кожним місяцем Тарас все частіше нагадував їй, що її місце кухІ тепер, коли вітер знову грає в її волоссі, а пензлі танцюють на полотні, Олеся усміхається, знаючи, що найкращі картини її життя попереду.
