Захід кохання, схід карєри
Тиша удвох
Я йду, Тарасе. І не намагайся мене зупинити, Соня стискала в руці стару пензлю зі зношеною деревяною ручкою, ніби то був оберіг. За її спиною на мольберті сохла недописана картина багряний захід, розорваний темними мазками.
Йдеш? Куди? До своїх фарб і пензлів? Тарас засміявся, але в його голосі дзвенів гнів. Ти ніхто без мене, Соню. Ніхто. Хто тебе прийме з цими твоїми мазками?
Вона подивилася на нього на чоловіка, який колись обіцяв їй зірки, а тепер відбирав навіть світло. Його обличчя, ще недавно таке рідне, тепер здавалося чужим, спотвореним зневагою. Соня глибоко вдихнула, відчуваючи, як рішучість розливається венами, і вийшла з дому, грюкнувши дверима. Вітер підхопив її коси, а в грудях горіло щось нове свобода.
***
Ранок у їхньому маленькому містечку пах росою, свіжоскошеною травою та димком із сусідських печей. Соня прокинулася від співу шпаків за вікном і звично кинула погляд на мольберт у кутку спальні. Порожнє полотно дивилося на неї німим докором, ніби старий друг, якого вона зрадила. Сьогодні Тарас обіцяв відвезти її на виставку в обласний центр, і вона посміхнулася, згадуючи його слова двохрічної давнини.
Ти талановита, Соню, сказав він тоді, обіймаючи її у їхній крихітній орендованій квартирці. Світло від настільної лампи падало на її ескізи, розкидані по столу. Я допоможу тобі показати це світові. Ти сяятимеш.
Вона вірила. Вірила, поки його обіцянки не почали розчинятися в докорах: «Годі витрачати час на мазки», «Пора думати про сімю», «Кому потрібні твої малюнки?». Кожен такий укол залишав слід, як пляма на чистому полотні, і Соня все частіше ховала пензлі у шухляду.
Доброго ранку, сонейко, Тарас увійшов у спальню, вже у своїй ідеально випрасуваній сорочці, що пахла дорогим одеколоном. Сніданок готовий, давай швидше. Мама телефонувала, чекає нас на обід.
А виставка? Соня сіла на ліжку, поправляючи розкуйовдане русяве волосся, яке не встигла зібрати у пучок.
Яка виставка? він нахмурився, завязуючи краватку. Соню, у нас повно справ. Мама хоче обговорити ремонт у їхньому домі, та й я обіцяв заїхати в офіс. Може, іншим разом?
Але ж ти обіцяв її голос здригнувся, але вона замовкла, побачивши, як його брови зійшлися в роздратованій зморшці.
Соня, не починай. Досить мені твоїх капризів, кинув він і вийшов, залишивши за собою шлейф одеколону.
Вона кивнула собі, ковтнувши розчарування. Так було завжди: «іншим разом», «потім», «не зараз». Її мрії розчинялися в його планах, як акварель під дощем. Соня встала, натягнула старий светр і пішла на кухню, де на столі вже охолоджувалася кава та тости, приготовані Тарасом. Навіть його турбота тепер здавалася механічною, як обовязок, який він виконував без душі.
***
Соня росла в домі, де мистецтво вважалося марною витратою часу. Їхній деревяний дім на околиці містечка скрипів половицями і пахнув сирістю. Мати, стомлена змінами на місцевій швейній фабриці, твердила: «Малюнками ситий не будеш». Батько, який постійно пропадав у гаражі з іржавими машинами, лише знизував плечима, коли Соня показувала йому свої начерки.
Соню, знову свої каракулі? мати заглянула на горище, де десятирічна дівчинка сиділа з альбомом, витираючи руки об потертий фартух. Краще б картоплю почистила.
Це не каракулі, мамо, тихо відповіла Соня, ховаючи малюнок заходу, який вона бачила вчора з вікна. Це я.
Мати зітхнула і пішла, пробурмотівши щось про «химеру». Єдиною людиною, яка бачила в Соні іскру, була її шкільна вчителька малювання, Віра Іванівна. Старочка з сивими локонами, яка завжди носила яскраві хустки, поправляла Сончин олівець з такою ніжністю, ніби тримала пташку.
У тебе дар, Соню, казала вона, розглядаючи її ескізи. Не дозволяй нікому його загасити. Обіцяєш?
Обіцяю, шепотіла Соня, і її серце билося швидше.
Але після школи мрії про художнє училище розбилися об реальність. Мати наполягла на «нормальній» професії, і Соня вступила до технікуму на бухгалтера. Там вона зустріла Тараса чарівного сина місцевого підприємця, чия усмішка могла розтопити лід. Він здавався порятунком від сіризни містечка.
Ти будеш моєю музою, шепотів він на їхньому першому побаченні, цілуючи її руку біля старого фонтану в парку. Я зроблю тебе щасливою.
Соня повірила. Вони одружилися через рік, переїхали до дому його батьківВона підвела очі до нового полотна, де грали фарби життя, яке вона нарешті наважилася прожити для себе.
