Втомилася я від нескінченного контролю свекрухи
Коли я виходила заміж, то наївно думала, що головні випробування в житті — це іпотека, дитина та побут. Але, як показала практика, найважчим викликом для мого терпіння виявилися зовсім не фінанси чи недосипання. Найважчим було… моя свекруха.
Від самого початку ми з нею не знайшли спільної мови. Її дратувало абсолютно все: як я одягаюся, як готую, як виховую дитину, як прибираю. А головне — що я не мовчу. Я ніколи не була з тих жінок, що ковтають образу, стискаючи зуби. Терпіти — не моє. І, здається, саме це її бісило найбільше.
Спочатку вона чіплялася до моїх кулінарних талантів. Я ж не вмію пекти! Не люблю возитися з тістом — немає ні бажання, ні натхнення. Та й чесно кажучи, не вважаю випічку здоровою їжею, то навіщо витрачати час на те, що сама не їм? Але для свекрухи це звучало як злочин.
— Якщо не вмієш пекти — то й господиня з тебе абияка! — твердить вона, заходячи в дім із черговим пирогом. — Хоч мати синові спекла, раз дружина ледаща.
Чоловік, звичайно, пироги брав. І навіть дякував. А потім розповідав, як у офісі колеги за хвилину знищили весь смаколик. А свекруха ходила задоволена, ніби орден на груди отримала. Мені було прикро, але я мовчала. Поки що.
Але їжа — це були лише квіточки. Далі пішло все підряд. Її лютувало, як я прибираю. На її думку, підлогу треба мити тільки вручну, а швабру вона вважала «знаряддям ледарки». Білизну, виявляється, машина не піде — тільки руками. Прасувати треба все — навіть простенини й шкарпетки! Бо вона, бачите, «все життя так робила». А я? А я вважаю, що у ХХІ столітті катувати себе хатньою роботою — це, м’яко кажучи, дивно.
Пральна машинка й сушарка — мої найкращі подруги. Я акуратно складаю речі й кладу в шафу. Так, якщо щось зім’ялося — пропрасую. Але лише тоді, коли дійсно треба. Я вважаю, що жінка не зобов’язана перетворюватися на пральню й прибиральницю. Тим більше якщо вона працює не менше за чоловіка.
Потім свекруха дісталася до мого вигляду.
Я отримала підвищення, збільшились доходи, і я нарешті дозволила собі подумати про себе. Почала ходити до салонів — догляд за шкірою, масажі, спортзал. Звичайні речі, здавалося б. Але свекруху, здається, мало не підкосило:
— Навіщо тобі ці салони? Води вдома нема? Кефір у холодильнику скінчився? Ось ми в молодості вмивались милом, а волосся укропом ополіскували — і були красунями!
Але найгірше, що чоловік почав із нею погоджуватись. Спочатку потихеньку — мовляв, «може, й справді можна заощадити», а потім усе голосніше. Виявилось, його непокоїть, що я «забагато витрачаю на себе». Йому б машину, відпустку, заощадження. А я, мовляв, марнотратниця.
Тут у мене луснув терпець.
— Ти серйозно? — сказала я йому. — Я працюю, як і ти. Вношу свою частину в бюджет. Дитина вдягнена, взута, нагодована. У нас порядок, вечеря завжди готова. У мене нема коханців, я не тусуюся по клубах. Чому я не можу хоча б раз подумати про себе?
Він замовк. А я продовжила.
— Якщо тобі здається, що я гроші марную — збирай речі й іди жити до мами. Нехай вона тебе годує пирогами, пере— Нехай вона тебе годує пирогами, перепрасує шкарпетки й розкаже, як правильно дружину виховувати, а я втомилася виправдовуватися за те, що просто живу.
